Ратники князя Лева. Петро ЛущикЧитать онлайн книгу.
куди ми прямуємо?
– Якщо князь не вважає за потрібне казати, значить, має на це вагомі причини, – пояснив Жирослав.
– Щоб ми комусь не проговорилися? – уточнив Влас.
– Можливо…
– Та що це за місце таке, що навіть тим, хто їде туди, не вільно знати про нього?
– А хто ми такі, щоб сумніватися в намірах князя? Не можна – значить, не можна!
– А ти хоч знаєш? – із надією спитав Левко.
Жирослав продовжував жувати хліб, непомітно скосивши погляд на Ратибора, що сидів під розлогим деревом, і кивнув головою.
– Але не скажеш, – не вгавав Влас.
– Ні. Приїдемо – дізнаєшся.
Ця розмова хоч і не прояснила ситуацію, все ж іще більше заінтригувала ратників. Усім хотілося, щоб якнайшвидше настало завтра.
Але виявилося, що хтось розпорядився інакше. Відпочинок уже завершувався, раптом десь зліва, куди прямував загін, почувся невиразний шум, і два дружинники повалилися на землю із стрілами у горлі і грудях. Інші скочили на ноги саме у той момент, коли на галявину вихопилися зо три десятки озброєних людей. Уже першого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти: до еліти воїнства нападники не належать. Це їх і згубило. Подорожні недаремно були вибрані самим князем. Хоча на одного випало по два нападники, майстерність ратників не йшла ні в яке порівняння із засідкою. Ратники відбивалися лише якийсь час, потім сміливо перейшли у наступ.
Зустрівши відсіч, на яку й не сподівалися, розбійники поспішили втекти, залишивши мертвими десь із дюжину своїх товаришів.
Серед ратників втрат не було, лише один дружинник отримав поранення шаблею в плече.
– Хто то був?
Це були перші слова, які сказав Влас. Досі всі билися мовчки, неначе боялися, що зайві розмови можуть зашкодити.
Ратибор витер меча об одіж нападника, заховав у піхви, підійшов до двох дружинників, що схилились нерухомі.
– Мертві, – констатував він. – Забираємося хутчіше геть.
Лише після цього відповів Власу:
– Розбійників тут тьма-тьмуща. Правда, ніхто не гадав, що вони так близько підійдуть до міста. Досі вони гасали значно південніше.
Тим часом привели коней, що спокійно паслись неподалік і зовсім не переймалися боєм. Насамперед двох убитих перекинули через сідла, тоді допомогли сісти пораненому.
Подальшу дорогу долали повільніше, ніж досі: доводилося слідкувати, щоб тіла убитих не звалилися з коней, та й на спостереження навколишніх хащів витрачалося більше часу, ніж до того.
Першим містом, куди увійшов невеликий загін, виявився Другобець[7]. Засноване ще за Рюрика Ростиславича, місто поділило долю решти руських міст і тепер стояло незахищене. Саме це відчуття незахищеності зробило свою справу: більшість городян покинули рідну домівку і переселилися у сусідній Львів, хоча й без міських мурів, але під безпосередньою опікою князя.
Правда, місто все ж оточував частокіл, але він
Другобець – Дрогобич.