Ратники князя Лева. Петро ЛущикЧитать онлайн книгу.
Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.
– Зараз жінка принесе попоїсти, – сказав він.
Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.
– Ти не проти, коли я тут присусіджуся? – запитав він.
– Чого ж, сідай, – відповів Тугар.
Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.
Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.
– Особистий наказ короля, – стишено закінчив Стоян. – А усе це нашепотіла йому Констанція.
– Король тут? – здивувався Тугар.
– Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.
– Одначе дивно.
– Що саме?
– Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.
– Тут такого немає, – мовив Стоян. – Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.
– Та в тому-то й справа, що не знаю, – спантеличив господаря Тугар. – Десять останніх років я був далеко від Русі.
Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.
– Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, – сказав він.
– Я багато років провів у Палестині, – повідомив Тугар.
Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?
– У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, – уточнив Тугар.
Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.
– А що ж Констанція? – нагадав той.
– Вона яра католичка, – мовив Стоян. – Я нічого проти неї не маю. Кожен – молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?
– Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?
– А чому це тебе дивує?
– Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.
– То, може, ти монах? – запитав Стоян.
Тугар усміхнувся.
– Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.
– Авжеж, домініканці, – продовжив Стоян. – Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.
– І що ж ти вирішив?
– Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.
– Столицею