Аравійська пустеля (збірник). Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
у коника і справді все не так. Наприклад, слухає він не так, як ми, вухами, а… ногами. Ви уявляєте? Ногами! І при цьому має гострий слух. Де ви ще таке бачили? Хоча, як бути точнішим, він слухає гомілками – так зветься частина ноги від коліна до ступні. Там у нього щось на кшталт барабанних перетинок. Себто слуховий апарат, химерно-вигадливий. Чомусь не знайшлося йому місця на голові у коника, як то у всіх. І у нас із вами теж. Тож йому доводиться слухати ногами. Але хоч і на ногах у нього знаходиться слуховий апарат, та й роль свою він виконує справно, тож глухим коника назвати не можна. Він навіть може образитись, коли ви його так назвете.
А ось звуковий апарат у коника теж знаходиться чорт зна де – даруйте! Не в горлі, як у всіх інших, і в нас із вами теж, а – при надкрильцях. Так звуться тверді передні крила в жуків і перетинчастокрилих комах, які захищають м’які літальні крила. До перетинчастокрилих належать мурахи, бджоли, оси, наїзники, пильщики.
Біля основи правого надкрилка у коника є так зване «дзеркальце» у вигляді округлої тонкої прозорої перепонки, оточеної товстою жилкою, яка утворює рамку. А на лівому надкрилку є химерний пристрій, що має дрібні зубчики – він і виконує роль смичка («дзеркальце» слугує при цьому резонатором).
Під час своїх музичних вправ, що їх ми звемо то співом, то сюрчанням-тюрлюканням, коник піднімає і розсовує надкрилки, а потім починає ними вібрувати – рухає туди-сюди. Зубчики смичка труться об рамку «дзеркальця», і починається… Те, що ми й чуємо, коли кажемо: коники сюрчать.
А чуємо ми їх улітку повсюди: на луках, на галявах, у садах. І навіть у своїх дворах. І навіть на тинах. Хоч загледіти «скрипаля» непросто, адже маскується він дуже вправно.
Тюрлюкає вдень і вночі, часом аж до ранку. А вже коли затихне «останній коник степовий», писав якось поет Олесь, тоді й вітер ляже на луках спати…
Уранці коники приймають сонячні ванни, лежать де-небудь на сонечку, перевертаються, підставляючи йому боки та ніжачись у сонячному літеплі. А потім починають весело і невгамовно сюрчати.
Так ось під Маріуполем із таким музикою і сталося лихо. Що ледь було не коштувало йому життя. Воно, хоч і маленьке в нього, але дуже-дуже йому дороге. Як і нам із вами.
Але тут треба вам розповісти про Архипа Куїнджі. Ви, мабуть, вже чули таке знамените прізвище – Куїнджі? Та й хто не знає його картин «Чумацький тракт», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Дніпро вранці» і особливо, а все це – Україна! Україна! – фантастично-неймовірну картину «Майська ніч на Дніпрі».
Народився художник у 1842 році на півдні України в містечку Маріуполь. У сім’ї бідного грека-чоботаря. Назвали його Архипом, а прізвище маленькому грекові (українець він лише за місцем народження, дитинства і юності) дали від прізвиська діда-татарина, адже «куїнджі» по-татарському означав «золотих справ майстер». Себто дід-татарин, на відміну від батька-грека, чоботаря за фахом, був золотарем – те, що в наші часи зветься ювеліром.
Без батька маленький Архипко залишився рано, дуже бідував, а тому, ледь зіп’явшись на ноги, мусив заробляти на проживання. Пас гусей, служив у підрядника на будівництві церкви, потім у продавця хлібом. Майже не вчився, якусь там грамоту перейняв у вчителя-грека та згодом недовго (не вистачило коштів) відвідував міське училище.
Малюванням захопився ще в дитинстві. Не маючи по бідності паперу, малював, на чому доведеться: на стінах, парканах (за що йому часто перепадало від власників тих стін та парканів), на якихось шматках обгорткового паперу, і навіть паличкою на піску.
Потім була праця ретушером у фотографів Маріуполя, Одеси, Петербурга, Таганрога. Хотів було якось відкрити власну студію, але… Не знайшов коштів.
Потрапивши до Феодосії в Криму, якийсь час працював у Айвазовського, тоді вже знаменитого художника-мариніста, розтирав фарби. До полотен знаменитий художник його чомусь так і не допустив.
Переїхавши до Санкт-Петербурга, безуспішно – повна відсутність грамоти – намагався поступити до Академії мистецтв. До тієї Академії, дійсним членом якої він згодом стане. Як і членом Товариства художників. І – гордістю їхньою. Чарівна українська природа полонила його, надихнула і обезсмертила. Картини його стали знаменитими. Архип Куїнджі буде таким багатим, що з власних коштів платитиме молодим, але бідним художникам, стипендію на прожиття.
Успіх до нього прийде після картини «Татарська сакля в Криму», що експонувалася на академічній виставці 1868 року. А за картину «Осіннє бездоріжжя» він отримав звання класного художника (власне, фах учителя малювання). А потім він приїде на батьківщину до Маріуполя – свататись до Віри Кетчерджі, яку давно і вірно кохав. Дочка заможного купця терпляче його чекала, доки він, без гроша в кишені, без знань, із благенькою російською мовою пробиватиметься в Санкт-Петербурзі до своєї виплеканої мрії – стати художником.
Після весілля Архип Куїнджі, на той час уже знаний художник, і його молода дружина якийсь час поживуть у Маріуполі, а потім переїдуть до північної столиці Російської імперії, де вестимуть вельми забезпечене життя (на той час бідний греко-татарський хлопець без освіти стане вже добре заробляти).
Так