Візит доктора Фройда. Богдан КоломійчукЧитать онлайн книгу.
target="_blank" rel="nofollow" href="#n_14" type="note">[14] – скрививши посмішку, відповів комісар.
– А от мій друг Ганс почувається препаскудно, – мовив поліцейський. – Вчора йому дісталось.
– Нехай прийме мої співчуття, – сказав Вістович.
– Хочу зазначити, що Ганс чемпіон з боксу серед тутешніх поліцейських, – продовжив той.
– Невже у вашій поліції самі старі хвойди?… – не втримався від жарту комісар і відразу ж пожалкував.
Ображений боксер підскочив до нього і щосили зацідив своєму кривднику в зуби. Вістович спочатку звалився на стіл, а потім повільно сповз на підлогу.
– Падлюка… – прохрипів комісар, а потім на очі йому навис туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка.
Коли вона повернулась, комісар лежав на тому ж місці, але під голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руці. Склянка була порожньою. Очевидно, вміст її щойно виплеснули Вістовичу в обличчя. На чолі, щоках і шиї комісар відчував приємну вологу.
– Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львівська горілка, еге ж, пане Вістовичу? – пожартувала постать, і голос видався комісарові знайомим. – Давайте вашу руку, я допоможу підвестись.
Скориставшись допомогою, комісар звівся на ноги і кілька секунд намагався втримати рівновагу. Врешті, вирівнявшись, він з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-інспектора поліції Відня, з яким попрощався вчора ввечері.
– Кепсько з вами повелися, комісаре, – зазначив той, ставлячи склянку на стіл. – Ви тільки поганого не подумайте, загалом, Пруссія – чудовий край… І люди тут непогані. Хоч клімат сраний. Я, знаєте, полюбляю південніші місця.
Вістович пропустив його теревені повз вуха і важко сів на стілець.
– Відвідати мене вирішили? – буркнув він.
– Назвемо це так… Мені розповіли, що ви зчинили пожежу в помешканні, яке винаймали.
– Зовсім не я.
– Справді? А хто це підтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?
Комісар промовчав.
– А ще, скажу по секрету, вас підозрюють в тому, що ви російський шпиг.
Вістович стрепенувся.
– Я? Шпиг?
– Так, вам не почулося.
– Звідки така дурня?
– Ви зі східних рубежів Європи. До того ж русин… – розвів руками Штальман. – А ще навряд чи поясните, чим займалися останні декілька місяців тут, у Данциґу… Спробуйте мені заперечити.
Вістовичу пригадалися власні роздуми щодо «мертвих» справ у тутешній поліції, для яких він чудово б пасував у ролі цапа-відбувайла.
– А тепер послухайте мене, комісаре… Уважно, як тільки зможете… – Штальман раптом сперся руками на стіл і нахилився до нього так близько, що Вістович відчув запах його «Kölnisch Wasser».[15] – Я досі можу витягнути вас із цієї дупи, тільки тепер мені це буде коштувати втричі дорожче. Втім, я це зроблю, але ви одразу вирушите зі мною до Відня, де негайно візьметесь за справу, про яку ми говорили
«Кельнська вода» – одеколон.