Коханець леді Чаттерлі. Девід Герберт ЛоуренсЧитать онлайн книгу.
писав Конні листи, сповнені все тієї ж жалібної меланхолії, а іноді – дотепні й пройняті спокійною, чистою ласкою. Здавалося, він відчував до неї безнадійну ніжність, але разом з тим був звично віддалений. Безнадія ховалася в самій його серцевині, бо він не хотів ні на що надіятись. Він ненавидів надію. «Une immense esperance a traversé la terre»[18], – прочитав він десь – і прокоментував ці слова: «і втопивши у своєму клятому колодязі все, що мало хоч якусь цінність».
Конні ніколи по-справжньому не розуміла, але по-своєму кохала його. Проте вона весь час відчувала на собі відбиток його безнадії. А він, ні на що не сподіваючись, хіба міг когось любити взагалі?
Так продовжувалося деякий час, вони листувалися й часом бачились у Лондоні. Конні все ще прагнула тілесної, сексуальної втіхи, якої досягала з ним завдяки власній активності, після того як його стрімкий оргазм минав. І він все ще хотів їй це давати. Того було цілком досить для їхнього зв’язку.
І досить, щоб дати їй хистку віру в себе, сліпу й трохи самовпевнену. Це була майже підсвідома довіра до самої себе, що супроводжувалася дивним пожвавленням.
В Рагбі вона була страшенно жвавою й веселою. І використовувала своє нещодавно отримане задоволення для того, щоб надихати Кліффорда, бо він у цей час написав свій найкращий твір і був майже щасливий у власному засліпленні. Він збирав урожай чуттєвої насолоди, отриманої нею від Майклісової пасивної мужності. Але, звичайно, він ніколи не дізнався б про це, а дізнавшись – навряд чи став би дякувати.
Та коли ці дні радісної бадьорості й натхнення залишились позаду, скінчились назавжди, а вона стала пригніченою й дратівливою, – як тужив за ними Кліффорд! Напевне, якби він про все дізнався, то навіть побажав би, щоб Конні та Майкліс знов були разом.
Розділ четвертий
Конні передбачала, що її роман з Міком – як його називали – є безнадійним. Однак інші чоловіки, здавалося, нічого для неї не важили. Вона була прив’язана до Кліффорда. Він вимагав од неї значної частки її життя, і вона віддала йому цю частку. Але й вона хотіла, щоб чоловік віддавав їй щось, – а Кліффорд не зробив цього, просто тому, що не міг.
Були ще оті судомні Майклісові поривання. Але передчуття говорило їй, що це скоро скінчиться. Мік нічого не міг втримати. Це було умовою самого його існування: він розривав будь-який зв’язок і ставав знову вільним, самотнім, цілком самотнім бездомним собакою. І саме в цьому полягала основна потреба його життя, навіть якщо він казав, як завжди: «вона мене покинула!»
Світ начебто сповнений можливостей, але у власному досвіді кожного з нас їх набір виявляється злиденним. Так, у морі плаває безліч гарної риби: цілком можливо, в неосяжній морській глибині є і макрель, і оселедці, та якщо ти сам – не макрель і не оселедець, то годі тобі й сподіватися на гарну здобич.
Кліффорд нарешті домігся слави – і навіть грошей. Люди приїжджали до нього, аби тільки його побачити. Конні майже увесь час приймала гостей. І це була якщо не макрель, то принаймні оселедці, – лише зрідка траплялися