40 днів Муса-Дага. Франц ВерфельЧитать онлайн книгу.
від часу дедалі виснаженішими ставали обличчя, все нечіткішим мільйонний крок. Незабаром із нутра цієї повзучої істоти долинали лише переривчасті зітхання, кашель, стогони, іноді дикий, захланний зойк. Поступово ця істота стала розкладатися. Люди все частіше валилися з ніг і гинули в придорожніх канавах, куди їх зіштовхували конвоїри. На спини тих, хто уповільнив крок, зі свистом падали заптіївські кийки. Жандарми шаленіли. Їм також доводилося жити собачим життям, поки вони не здавали етап на межі свого повіту найближчому жандармському командуванню. На перших порах ще велися списки депортованих. Коли ж смертельні випадки та хвороби почастішали і дедалі більше мерців і напівживих – головним чином дітей – конвой скидав у канави, реєструвати наявний склад стало заняттям вкрай обтяжливим, й онбаші скасував «цю писанину».
Та й хто запитає, чиї тіла зотлівають тут у чистому полі? Хто віддав тут Богові душу? Саркіс чи Астхик або Апет, Ануш, Вардуї чи Хорен?
Але не всі заптії були лютими звірами. Можна навіть припустити, що серед них були й незлі люди. Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певної години доправити це людське стадо в певне місце. Він усім серцем розуміє матір, котра виючи кидається на дорогу і нігтями дряпає землю, намагається витягти своє мертве дитя з канави. Жодні вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кінцевого пункту ще дванадцять кілометрів.
Колона зупинилася. Спотворені обличчя. Тисячоустий божевільний гул.
Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоїра і його поплічників, не роззброїть їх і не роздере на клапті? Жандарми мали б боятися такого вибуху люті, тут би їм і настав кінець. І ось один жандарм стріляє. Інші оголюють шаблі, колють, ріжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловіків і жінок корчаться на землі, стікають кров’ю. І від вигляду цієї крові збуджені кати хмеліють, їх охоплює давня несамовита жага пізнати жінок ненависної раси. Силою оволодіваючи беззахисною жінкою, вони немов учиняють насильство не тільки над людиною, а й над богом ворога.
А потім заптії і самі не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохід, витканий із кривавих людських доль.
Завжди одне й те ж. На другу добу всіх працездатних чоловіків відокремлюють від решти. Ось один із них – сорокашестирічний, добре одягнений. Він – інженер, від сім’ї його відігнали силою, пустивши в хід приклади карабінів. Молодшій доньці цього чоловіка – всього півтора рочка. Він зарахований в іншаат-табурі – дорожньо-будівельний загін. Похитуючись, сновигає нещасний у довгій колоні чоловіків і як навіжений безперервно бурмоче:
– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…
Хапає за руку сусіду по шерензі. Від нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманці.
– Такої гарного дитини ти, мабуть, у житті не бачив. Очі в неї величезні, як блюдця. Якщо б я міг, я б змією на череві поповз за нею.
І знову блукає, спотикаючись, самотній, замкнувся в своєму горі.
Увечері