Крістіна. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
тобі виповниться тридцять вісім чи десь так… тобто якщо ти добре знаєш свою справу й досягнув у ній сяких-таких успіхів. А я все-таки дещо вмію. Починається танець із того, що людина питає тебе, чи задоволений ти своєю роботою, чи вистачає платні. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти міг би й більше, людина заохочує тебе розказати про всі тягарі на твоїй спині: будинок, машину, університетську освіту дітей – а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, ніж вона може на даний момент собі дозволити… розумієш?
– Промацує?
– Зондує ґрунт, – і він розсміявся. – Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.
Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік – якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром – усе б склалося інакше.
– І ти відмовився? – спитав я.
Він знизав плечима.
– Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він – непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, – ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, – тато розсміявся. – Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, – жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.
– То причини були в цьому?
– Дві з трьох, – тато подивився мені в очі. – Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.
Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.
А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):
– Ви, народ,
Гірський масив у південно-східній частині штату Нью-Йорк, улюблене місце відпочинку жителів міста Нью-Йорк у середині ХХ століття. Поконо – гірський масив у штаті Пенсильванія.