Ги-ги-и. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
так і не переспавши, я саме у цю вирішальну хвилину відчув до неї такий непереборний потяг, що готовий був мчати на дах і там під кулями кохатися з нею на зло ворогам.
І, може, я б так і вчинив, але у цю хвилю пролунав гуркіт на даху і голос Рузі:
– Тату!
– Гов!
– Я лечу!
– Царство і тобі небесне.
Рузя впала разом із кулеметом.
Стрийко повернув повільно свою голову від вікна, і я побачив у його роті повно крові. Тіло його важко осіло на підлогу.
Я підхопив дубельтівку і збив якомусь поліцаєві кашкета. На більше, видно, ця зброя і не претендувала.
У дверях мужньо боронилися моя матінка з Максом, але сили були нерівні. Поліція дуже хотіла хоча б частину нас захопити живими і стріляла понад голови. Та коли матінка наштрикнула одного, мов галушку, на вила, розлючені поліцейські розпанахали їй кулями живота.
– Бандити! – щиро обурився Макс і кинувся в атаку з вилами.
Кінець вже було видно. Я хутенько відскочив од вікна, чиркнув сірником, і в підвалі бехнуло полум’я.
Знадвору пролунав передсмертний крик Макса.
Я підняв з підлоги поліно і зі всієї сили гаратнув себе в чоло.
Що було далі, я дізнався на суді.
Судили, звичайно, тільки мене, бо я один і вижив. Докази згоріли дотла, і я вперто грав вар’ята, вдаючи, що не розумію, чого від мене хочуть.
Я свого домігся. Мене визнали хворим і відправили в божевільню на Кульпаркові.
Зараз я сиджу коло вікна і милуюся зимовим парком. Падає дрібненький сніжок, каркають ворони, на мені чиста піжама, а на колінах – тарілка з манною кашею. Життя прекрасне.
Коли розвесніє, я попрошу санітарочку Олю вивести мене на прогулянку в сад. Я поводжу себе так чемно, що весь персонал не може надивуватися, як я міг раніше чинити такі страшні злочини. Дехто навіть каже, що я страждаю тільки тому, що зостався живий, от на мене одного й спихнули все.
Санітарочка Оля приносить мені цукерки, гладить по голові – та приказує:
– Такий молодий, такий гарний, а тяжко хворий!
Я пробую лизьнути її в руку, а вона ховає її за спину і сміється.
Санітарочка Оля скаже: «Він заслужив», – і виведе мене навесні прогулятися. На той час у мене під піжамою сховані будуть штани і сорочка, щоб перебратися.
– Дивися, щоб головний не помітив, – усміхнеться старша сестра до санітарочки Олі і відімкне двері.
Ми будемо йти повільно, дуже повільно, адже я за рік і ходити відвик. Санітарочка Оля триматиме мене попід руку і приказуватиме:
– Обережно, ямка… обережно, горбик…
Там, в глибині саду, за густими кущами я усміхнуся санітарочці Олі, візьму її обома руками за горло. Шийка у неї тоненька, лебедина. Хрящики легенько так хруснуть, і тіло її, маленьке і тендітне, повисне мені на руках.
Може, я поцілую її на прощання, а може, ні.
Хутенько перевдягнуся і, зіп’явшись на розлогу липу, опинюся на мурі. Прощальний погляд на дім вар’ятів і – вітай мене, воле!
А поки що – зима. Я чемно жую свою кашу, а коли санітарочка Оля питає про добавку, я спритно лизькаю її долоню й кажу:
– Ги-ги-и!
1978