Талісман. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
часом похмуро-тривожні, просто вислизнули в нікуди – наче значна частина його уяви померла, безболісно, не сповістивши його про свій відхід.
Він швидко взяв пляшку з рук Спіді, мало не впустив її. Його охопила легка паніка. Деякі з Дивовидь тривожили, так, і мамині чітко озвучені застереження не змішувати реальність і вигадки (іншими словами, не втрачай глузду, друзяко Джекі, гаразд?), звісно, трохи лякали, але зараз він збагнув, що зрештою не хотів утрачати той світ.
Він глянув у очі Спіді та подумав: «Він і про це також знає. Знає все, про що я тільки не подумаю. Хто ти, Спіді?»
– Якщо ти довго там не бував, можеш забути, як потрапити туди за власним бажанням. – Спіді кивнув на пляшку. – Ось тому я й даю тобі цей магічний сік. Ця штука особлива. – Останню фразу Спіді вимовив мало не побожним тоном.
– Вона звідти? З Територій?
– Нєа. Трішки магії є навіть тут, Джеку-Мандрівнику. Небагато, але є. Цей магічний сік прибув із Каліфорнії.
Джек із сумнівом поглянув на негра.
– Ну ж бо. Сьорбни крапельку, і ми дізнаємося, чи не помандруєш ти. – Спіді ощирився. – Коли напитися цього вдосталь, то опинишся, де тільки забажаєш. Ти зараз дивишся на того, хто знає.
– Господи, Спіді, але… – Йому раптом стало трохи страшно.
Рот пересох, сонце, здавалося, світило надто яскраво, і він відчував, як у скронях стугонить пульс. Під язиком з’явився мідний присмак, і Джек подумав: «Ось яким на смак буде магічний сік – жахливим».
– Якщо злякаєшся і захочеш повернутися, сьорбни ще раз, – сказав Спіді.
– Вона перенесеться зі мною? Пляшка? Ви обіцяєте? – думка, що він може застрягти в містичному світі в той час, як його мама хворіє, а Слоут діймає її, була жахливою.
– Я обіцяю.
– Добре. – Джек підніс пляшку до губ… тоді на мить опустив руку. Запах був огидним – гострим і гірким.
– Я не хочу, – прошепотів хлопчик.
Лестер Паркер подивився на Джека, губи його всміхалися, але навіть натяку на усмішку в очах не було – тільки суворість. Немилосердна. Жахна. Джеку згадалися чорні очі: око чайки, око виру. Його охопив жах.
Він простягнув пляшку Спіді.
– Можете забрати її назад? – запитав він, і голос його обернувся на безсилий шепіт. – Будь ласка.
Спіді не відповів. Він не нагадав Джекові, що його мати вмирає чи що сюди їде Слоут. Він не назвав Джека боягузом, хоча хлопчик ще ніколи в житті не почувався більшим боягузом, ніж тепер. Навіть коли він у літньому таборі «Аккомак» відступив від вишки для стрибків у воду та діти зашикали на нього, було легше. Спіді просто відвернувся від нього та засвистів на хмари.
Тепер до жаху приєдналася самотність, що проймала його безсиллям. Спіді відвернувся від нього. Спіді стояв до нього спиною.
– Добре, – раптом промовив Джек. – Якщо, на вашу думку, я маю зробити саме це.
Він іще раз підняв пляшку і, не давши собі ані секунди на роздуми, ковтнув.
Смак виявився ще гіршим, аніж він очікував. Джек раніше куштував вино, воно йому навіть трохи подобалося