Чорний дім. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
в тому, що саме на це я й сподівався.
– У домі більше нікого не було? – перепитує Джек. – Немає погрому? Можливо, щось лежить не на своєму місці, або щось зникло, абощо?
– Я нічого такого не помітив. Здається, кожна річ на своєму місці. Усе знаходиться там, де я поклав. – Він підводить руку і витирає обличчя. Покручена під’їзна дорога до будинку Джека промайнула праворуч від пікапа й залишилася позаду.
– Я скажу тобі, що я думаю, – каже Джек, уявляючи, як Генрі блукає по будинку в пітьмі: – Шість років тому ти пережив велике горе, яке залишило по собі неминучий відбиток, як це буває з кожним, у кого помирає близька людина. Це все створило у твоїй душі відчуття неспокою, хвилювання, злості, болю, широкий спектр таких емоцій, але, попри все, ти й досі сумуєш за Роуді. Навіть якщо хтось і не показує, що все ще журиться за померлою коханою людиною, він усе одно сумує.
– Твої слова мають глибокий сенс, – каже Генрі. – До того ж втішають.
– Не перебивай. Відбувається щось дивне. Повір, я знаю, що кажу. Твій розум збентежений, він спотворює докази, дає неправдиві свідчення. Хтозна чому? Але це справді так.
– Іншими словами, перетворюєшся на божевільного, – каже Генрі. – Я впевнений, що саме до цього я й кочуся.
– Я лише хотів сказати, що такі люди бачать сни наяву, – каже Джек, – і саме це з тобою і сталося. Немає чого хвилюватися. Чудово, ось ми під’їжджаємо до твого будинку, ти вдома.
Він звертає до трав’янистого в’їзду і котиться до білого фермерського будинку, у якому Генрі та Роуді Лайден прожили п’ятнадцять років відтоді, як одружились, і до того, як дізналися, що в Роуді рак печінки. Перших два роки після її смерті Генрі ходив по будинку, вмикаючи світло.
– Сни наяву? Звідки ти таке взяв?
– Сни наяву – не така вже й рідкість, – каже Джек. – Особливо серед людей, які не висипаються, як ти. – Чи я, – додав він подумки. – Я не вигадую, Генрі. У мене й самого раз чи двічі було. Раз, то точно.
– Сон наяву, – повторює Генрі, змінюючи тон голосу. – Оце так.
– Подумай про це. Ми живемо в раціональному світі. Люди не повертаються після смерті. Всьому є своє пояснення, раціональне пояснення. Якби наш світ не був раціональним, ми б ніколи не могли нічого з’ясувати і не могли б нічого зрозуміти.
– Це очевидно навіть сліпому, – каже Генрі. – Дякую. Щасти. – Він залишає салон автомобіля й зачняє двері. Ступає кілька кроків, а тоді повертається і нахиляється через вікно. – Як щодо того, щоб розпочати сьогодні ввечері «Похмурий дім»? Я думаю, що повернусь додому приблизно о 20: 30, десь так.
– Я під’їду близько дев’ятої.
На прощання Генрі каже:
– Дінь-дон. – Він повертається, прямує до вхідних дверей і зникає в будинку, який був, звичайно ж, не замкнений. Тут лише батьки зачиняють двері на ключ, та й то лише віднедавна.
Джек розвертає пікап, спускається до Норвей Веллі-роуд. У нього виникає відчуття, що він зробив подвійну добру справу, бо, допомагаючи Генрі, він також допоміг собі. Іноді сам дивуєшся, як усе складається.
Коли він звертає на свою під’їзну