Криничар. Мирослав ДочинецьЧитать онлайн книгу.
про кожен твій крок. То не ми доглядаємо їх, вони стережуть наше життя. Вірний пес відчуває люблячого хазяїна за десятки верст, не їсть і не спить, коли не їсться й не спиться тому. Я не раз підмічав, як мій пес позіхає, коли позіхаю я, і сміється, коли погідно мені на серці.
Коли вже я торкнув цю явність, мушу коротко згадати про свого знайомого рибаря. Головно не стільки про нього, як про його пса. Отроком він купався в річці й зогледів, як з мосту хтось шупнув у воду грудку дрібних щенят. Доки Іванцьо, так його кликали, добіг до того місця, живим лишалося лише одне. Іванцьо песика вигодував із заячої лапки, мачав її в молоко і давав йому ссати. Всі довкола кляли нового пожильця. Хлопчище ховав його в корчах, крадькома тягав їдло, потрошив пташині гнізда. Помалу Дунчі виріс у грубого й хмурого вовчака. На чужака голос йому не треба було подавати, доста вицірити ікла і тріпнути лабою – аж порох курився! Зате з якою ласкавістю горнувся він до своїх, а про Іванця й казати нема що. Той наймитував у пана на дроварні, і пес щодня його проводжав на роботу і до вечора вірно чекав під деревом. Борони Боже комусь гримнути на хлопця – нараз чулося грізне гарчання. А ввечері вони ладком вертали домів.
Коли Іванця послали на румунський бік у хащу, Дунчі два тижні не підходив до миски з помиями. Лежав у лопухах і ні до кого не обзивався. Гадали, що здохне. І от прийшов чужий чоловік, став коло воріт. Дунчі скочив на нього і видер з рук тайстру, став колошматити пожитки, аж поки не вхопив Іванцеву хустинку з грошима для матері. Ледве видерли в нього з писка. А корм так і не брав ні від кого з рук, добував живу потраву в полях, хапав рибу на мілководді. Геть задичавів.
Іванцьові в лісі ногу перебило – та й по заробках. Шкутильгав із псом по берегах і призвичаївся до риболовлі. Мати знала: якщо Дунчі, що дрімав під горіхом, схоплювався до ворітниці, – можна класти в піч горнець, скоро син наспіє. Дунчі чув його за версту. Ще більша дивина чекала їх перегодом. Іванцьо змігся на човник, ходив з вершами по стариках і затонах. Вертався пізно. Вірно чекав його на березі Дунчі. Якраз на тому місці, де мали того вечора прибитися з човнами рибарі. Діти кушпелилися коло пса, знали, де виглядати своїх вітців. Хто йому про це говорив? Буває, Дунчі ще до вечірні тягнеться до ріки. І всі розуміють, що риба нині не бере, вернуться невідники рано і впорожні.
А якогось вечора пес аж сказився. Кидався берегом туди-сюди, завивав, журно тряс головою. Намерки лягали на плесо, а з промислу ніхто не вертався. Прирічанці вийшли на берег з лампами і с молоскипами, а Дунчі понуро поплівся домів. Тієї ночі рибарі не вернулися, на Зняцівському рукавищі їх погромили цигани, забрали улов і снасті, а самих потовкли кіллям. Але хто дав про це знати псові?!
Такі трапунки я годен переповідати безкінечно, та повість моя не про псів – про людей. Хоча що вони без нас, а ми без них? «Пес пса впізнає», – зубоскалять і поза моїми плечима, коли вдираюся в чужі двори і відв’язую щеня з мотузка чи збиваю ланець з шиї озвірілого собачища. «Зараз тебе прив’яжу до кола – скусиш як це», – гиркаю до господаря. «Так вони зліші, пане. Сторож має бути