Криничар. Мирослав ДочинецьЧитать онлайн книгу.
сказав я, – але ж я не піп. Ви до церкви йдіть».
«Ріка все забрала у нас, і твої позики теж. Голі ми чисто, що з нас тепер візьмеш?»
«Правда твоя, Йошку: нічого з голого не візьмеш».
«Тоді хоч шкури наші візьми. Твої ми цілком. Роби з нами, що хочеш», – правив далі хитрий чоловік.
«Е ні, братику, робити з вами я нічого не буду. Самі робити будете».
«Ми б і раді прислужити, пане, та зима зазирає в діри. А дехто й шапку не встиг ухопити».
«Нічого, Йошку, зігрієтесь. Хто робить, той голий не ходить».
Загад діло справує. Я послав кметя до своїх цеховиків за сокирами й пилами, і нужденна череда людей і тварин потяглася до Сорочого ліска. Його я виміняв колись у графа на бруківку зі своєї каменоломні в Шелестові – він її стелив на майданах у Відні. Прийшли, стали. Дерева сіяли на сиротинну громаду останнє листя, тверде, як бляха. Хтось підняв жолудь і підніс до рота, щоб заживитися.
«Тут маєте свою нову вулицю, – сказав я. – Поселяйтеся».
Перезиралися лячно, як загнані звірі.
На один дух ми перетяли узлісок шнурами, так, аби кожній родині припало чотири дерева на шість-сім ступнів одне від одного. Шваби колись міряно садили ліс. Люди взялися за роботу нараз і мовчки. Заговорили сокири, загули пили. Сорочі гнізда падали, як шапки з верховіття.
Робили і вдень і вночі, присвічували ватрами. Час не віл, його не прив’яжеш. А сніжок, що сіявся за коміри, лише підганяв робітників. Дерева підрізали на висоті в півтора зроста найвищого чоловіка. Стинали їх так, аби стовбури падали навхрест. Для цього я зумисне покликав дереводіла з Визниці. Він так цілив, що крони входили одна в одну, як пальці рук у замок, коли хочеш напитися з криниці. Їх ув’язували гужовками з лика, а зайве паліччя відсікали. Так, що на чотирьох живих стовпах робився дах. Жони з дітьми теж не сиділи – різали в заплавах очерет і тут же пластали його на покрівлю. Товстіше встелиться – тепліше буде, радили дідове. Мали роботу й вони – обкурювали стовпи, аби дерево далі не йшло в ріст і не бралося черваком.
Прийшла черга й до стін. Колись у Волохії я видів, як їх плетуть із верболозу, а затим обмащують глиною. На Каріці, за монастирем, знайшли глевку черленицю. Згори палили вогні, щоб земля попустила й прийняла воду для замісів. Глина впереміш із солом’яною січкою добре бралася до плетенки, тверділа за руками. Хижки виходили, як коші. Може, десь кривенькі, та не мусить бути рівно – аби живно! Розпалені всередині вогнища просушували стіни, наповнювали їх першим теплом.
Я послав на лісну вуличку віз, аби в кожну хижу занесли по міщаті муки й картоплі, бутлик олії і плат капусти. Аби люди мали з чим у зиму зайти.
Не минув і тиждень після повені, як отець Данило кропив ті поселі йорданом і креслив нігтем хрестики на глині. Благословив їх, а новосели на мене обзиралися:
«Пане Кутьо, скажіть нам щось і ви на поріг».
«Що тут казати. Живіть і не бідкайтесь, не підгодовуйте біду».
Ще й на інше їх напоумив: збирати за худобою свіжі