Гончаки Бафуту. Джеральд ДарреллЧитать онлайн книгу.
мій подив, у мене в руках лишився чималий жмуток його шерсті. Коли нам нарешті вдалося запхати щура в мішок, я присів і почав розглядати шерсть, яку несамохіть видер із його товстого тіла. Вона виявилася доволі довгою і густою, схожою на жорстку щетину. Напевно, коріння її таке слабке, що досить найменшого посмику – і шерсть лізе клаптями. Відростає вона на місці вирваної дуже повільно, а що лисий очеретяний щур не надто привабливий, поводитися з ним доводиться вкрай обережно.
Спіймавши очеретяного щура, ми поволі стали підійматися до виходу з долини, розставляючи час від часу сіті й прочісуючи кущі, у яких з вигляду могла бути здобич. Коли стало зрозуміло, що долина більше не видасть нам жодних своїх мешканців, ми згорнули сіті й попрямували до великого пагорба за півмилі звідти. Пагорб цей був настільки правильної форми, що цілком міг видатися курганом, могилою якогось велета, що давним-давно блукав цими луками; на самій вершині здіймалася, наче пам’ятник, купа кам’яних брил, кожна завбільшки з будинок. Між цими скелями у вузьких розколинах і водориях росли дрібні деревця з покрученими й покорченими вітром стовбурами, з кожного звисало невеличке гроно яскраво-золотистих плодів. Серед високої трави довкола дерев виднілися пурпурові й жовті орхідеї, а величезні брили подекуди були вкриті товстим килимом якоїсь в’юнкуватої, схожої на берізку, рослини, зі стебел якої звисали дзвоники блідо-жовтих квітів. Нагромадження скель, яскраві квіти й химерні кострубаті дерева витворювали прекрасний краєвид на тлі багрянистої блакиті підвечірнього неба.
Ми видерлися на пагорб і присіли серед високої трави в затінку кам’яних брил, щоб перекусити. Перед нашими очима простяглися навсібіч гірські луки, що хвилювалися й мінилися на вітрі розмаїттям барв. Блідо-золотаві гребені гір ген удалині здавалися зовсім білими, а світлі, зеленувато-блакитні долини темнішали там, де над ними пишно пропливала купчаста хмарина, тягнучи за собою пурпурову тінь. Просто перед нами лежало пасмо чітко окреслених гір, підніжжя яких не було видно за наваллям здоровенних кам’яних брил упереміш із невеличкими деревами. Гори мали такі плавні й гарні форми, були вбрані в такі барвисті шати з трави найрізноманітніших відтінків зеленого, золотого, пурпурового й білого, що здавалося, ніби велетенська розложиста хвиля здіймається, щоб перехлюпнути через жалюгідну перешкоду з каміння й кущів. Спокій і тиша на цій висоті панували просто неймовірні; їх порушував тільки вітер, що гасав туди-сюди, змушуючи кожну травину, кожен камінчик, кожне деревце співати власну пісню. Вітер розчісував траву – і чувся м’який шепіткий шелест; вітер протискався між каміння, забирався у щілини й розколини у скелях угорі – і звідти лунав схожий на пугикання сови жалісливий звук, що раптово переривався вибухами веселого реготу; вітер шарпав і товк міцні маленькі дерева – і ті скрипіли й стогнали, а листочки їхні тріпотіли й муркотали, як котенята. І все ж ці дрібні звуки швидше підкреслювали, аніж порушували