Невдаха. Анатолій СергієнкоЧитать онлайн книгу.
нафта є, але дуже глибоко. Тоді не змогли дістати, тепер знову приїхали. Але вже інші, ці газ шукають. Одну бурову збудували, на другу механізмів усяких понавозили. Ти ж на буровій працював, мусиш знати.
– Мав справу, – тихо сказав я. Згадувати про колишню роботу – як ніж у серце. Як-не-як – п'ятнадцять років віддав неспокійній роботі. П'ятнадцять років – і такий сумний фінал. Кинув бурову, влаштувався слюсарем-сантехніком. Здається, і працював непогано, і чинив по совісті, а все полетіло шкереберть. Чому піраміда, яку довго і старанно будував, у один мент розсипалася на дрібні шматки? І на думку спало слово: невдаха. Я – невдаха. Людина якій не поталанило в житті, яка не змогла пристосуватись до обставин і в результаті – зазнала поразки. Продовжувати розмову не хотілося. Зараз старий почне розпитувати, співчувати. – Гаразд, піду я, Прокоповичу, хлопці чекають. Після роботи поговоримо про бурову вежу. Розкажете, що ви бачили.
– Бувай, – буркнув старий, невдоволений, певно тим, що невдячний співрозмовник трапився, і знову всівся на лаву. Здійняв з голови зеленого кашкета, поклав його поруч себе. Блиснув на сонці жовтий лисий череп, а на лобі виразно-червона смужечка від кашкета. Взяв покоробленими старістю пальцями журнал «Огонек».
Настрій був зіпсований Ольжин приїзд, балачка про буровиків. В душі заворушилися згадки. Неприємні згадки, наче холодний густий туман, заполонили свідомість. Невдаха, невдаха… Ні, невдахою себе я не вважаю. Чому ж тоді усе полетіло шкереберть?
2
Перше, що відчув, коли вийшов з кабінету шефа – полегшення. Наче тягар скинув з пліч. Дихати стало легше, прудкіше опрацювала думка. Як-не-як, переживав, хвилювався. Могло бути й гірше. Як я тоді показався б на очі Ользі, якби шеф сказав писати заяву на звільнення? Про догани вона нічого не знає, гадає, якщо чоловік працює день і ніч, у вихідні викликають на роботу першого, то цінують його, як вкрай потрібного для виробництва спеціаліста. Таких не звільняють, таким дають премії, грамоти, фото вішають на дошку пошани, такі швидко крокують угору по службових шаблях. Правда, не в нашому управлінні. У нас крокувати вгору надзвичайно важко. Будь ти здібним, розумним, сумлінним, але якщо не з оточення шефа, не кум, брат, сват Івана Івановича, чи Петра Петровича, то процес сходження для тебе надовго припиняється. Дослужишся до старшого інженера чи начальника зміни – гора. Далі – стоп, біг на місці, повторення пройденого. А, не дай Боже, спіткнешся, то так і будеш працювати до пенсії, ніхто про тебе не згадає, ніхто не простягне руку. Та й нащо начальникові тримати біля себе здібну, розумну людину? Яка б мислила інакше, мала свою думну і прагнула повернути колесо виробничого механізму в інший від шефа бік? Небезпечно, краще отих ініціативних та совісних тримати на віддалі.
Важко також влаштуватись до нас на роботу. Робітником – будь ласка, а інженером… Влаштовувався вісім років тому, знаю.
Відпрацювали ми з Ольгою п'ять років на Крайній Півночі після закінчення інституту, вирішили перебратись на материк. Іванка росла в діда і баби,