Багряний рейд. Андрій КокотюхаЧитать онлайн книгу.
паузу. – Тих, хто признався, все одно скарали на місці. Нема чого з ними панькатися.
Максим збив мазепинку на потилицю, обвів поглядом довкола.
– Лишатися тут хоч як сенсу нема.
– Звісно, – погодився той. – Уже під вечір тут будуть солдати. Хай забирають своїх покійників. Я наказав усім тутешнім сидіти по хатах. Може, хоч так убережуться.
– Втрати?
– Двоє.
– Моїх троє.
– Бачу здобич.
Аж тепер Дунай звернув увагу на полоненого радянського офіцера.
Вояки відразу розступилися, ніби лишаючи Колокольчикова сам на сам з офіцером Служби безпеки.
– Наших поховаємо тут, – розпорядився той, вчепившись поглядом у старшого лейтенанта. – Цей піде з нами. Доправлю його до крайової референтури, хай там вирішують. А може…
Не закінчивши, Дунай перевів погляд на своїх підлеглих.
– Друже Хорт, заклич сюди решту. Знайди фіру з конем, відвезіть тіла побратимів у ліс. Подалі, ‘би москаль не надибав, вони наші могили паплюжать. Кілька випадків таких знаю, – це він адресував уже Максимові, хоча той не вчора народився й теж міг навести кілька подібних прикладів. – Підемо всі разом.
– Гомін чекає.
– Йому повідомлять, куди рухатися. У цій місцевості лишатися нема вигоди. Є наказ збирати розрізнені загони. Військо групуватимуть наново.
– Зализуємо рани.
– Цю рану, друже Східняк, не залижеш. Усе, маєш наказ. У мене нема повноважень обговорювати будь-що з тобою.
– Саме зі мною?
– Не лови за язика, Східняче. Розумієш, про що йдеться. Мудрий надто.
Втративши раптом інтерес до Коломійця і навіть до полоненого, Дунай пішов з двору. Вояки з його відділу посунули за ним. Уже відійшовши, командир на ходу кинув через плече Коломійцеві:
– Не баріться. Скажи сусідам – хай поховають.
Мав на увазі вбитих господарів.
Заглибилися в ліс – і Дунай звелів зупинитися.
Повстанці розмістилися на невеличкій галявині, причому, як відзначив Максим, вояки з їхніх відділів трималися все ж окремо. До Служби безпеки останнім часом ставлення було не надто приязним. Розуміючи – її діяльність для підпілля вкрай важлива і зважати на роботу СБ треба, – частина командирів, і ще більше мужви[11], воліла не мати з нею спільних справ. Взаємодія – то одне. Виконувати прямі накази, а зовсім уже прикро – виправдовуватися за провали й втрати нікому не хотілося. Тим більше, коли за непростих для партизанки обставин СБ ставала дедалі пильнішою й від підозр у зраді не застрахований ніхто. Коломієць уже багато разів чув нарікання: мовляв, на власну безпекову службу доводиться зважати мало не так само, як і на радянську.
Далі вважаючи Дуная хай непрямо, але все ж таки винним у зриві операції в Підгайному, Максим загнав претензії глибоко всередину. Поміняти нічого не можна, час зворотного відліку не має, гарикатися з Дунаєм та йому подібними – собі на біду. Такі люди завжди праві, а криве слово ладне потягнути за собою погано передбачувані
Мужва – рядові (