Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо МойєсЧитать онлайн книгу.
березі Сени, яка тече внизу. Вона чує шипіння дверей вагонів метро. Вона відчуває, як усередині неї все вирує. Вона почувається, ніби героїня якоїсь книги.
Вона приймає душ і миє голову. Передивляється свої речі, які привезла із собою, і замислюється, чи достатньо вони паризькі. Адже парижанки дуже стильні й намагаються бути не схожими на інших. І вони одягаються зовсім не так, як англійки.
Вона спускається до ресепшн. Адміністраторка сидить на своєму місці, звіряючи якість цифри. Коли Нелл підходить до стійки, вона відволікається від цифр, її волосся зібране в блискучий хвіст.
– Перепрошую, ви часом не знаєте, де тут можна купити якийсь одяг? Щось французьке?
Адміністраторка якусь мить дивиться на Нелл і промовляє:
– Французьке?
– Я ввечері збираюся зустрітися де з ким, і мені хочеться бути схожою… на француженку.
Адміністраторка відкладає ручку вбік.
– Ви хочете здаватися француженкою?
– Ну, принаймні не так виділятися серед натовпу.
– А чому ви не хочете виділятися?
Нелл робить глибокий вдих і переходить на шепіт:
– Я просто… у мене жахливий одяг. І ви собі навіть не уявляєте, як воно – бути оточеною стильними француженками, коли ти не француженка. У Парижі.
Адміністраторка на мить замислюється. Тоді перехиляється через стійку й дивиться на одяг Нелл. Після цього сідає на місце, записує щось на клаптику паперу й простягає його дівчині.
– Це адреса. Ідіть униз по рю де Архів. Скажіть, що ви від Маріанни.
Нелл дивиться на клаптик паперу.
– Величезне спасибі! А ви Маріанна?
Адміністраторка ледь піднімає брову.
Нелл розвертається до виходу й говорить, махаючи рукою:
– Ну, добре. Дякую… Маріанно!
Двадцять хвилин по тому Нелл стоїть перед дзеркалом у широкому светрі й чорних звужених джинсах. Консультант – жінка з охайно зібраним волоссям і браслетами на руці – зав’язує шарф навколо шиї Нелл так, як їй здається ну дуже по-французьки. У крамниці пахне сандаловим деревом та інжиром.
– Très[10] chic, mademoiselle, – говорить дівчина-консультант.
– Я схожа на… парижанку?
– Ніби щойно зійшли з Монмартру, мадемуазель, – промовляє жінка з підозріло непроникним обличчям. Нелл могла б запідозрити, що жінка сміється над нею, але їй здається, що у француженок узагалі немає почуття гумору. Мабуть, від цього з’являються зморшки.
Нелл робить глибокий вдих.
– Що ж, гадаю, я це зможу носити. – Її голос трохи тремтить. – Я могла б носити топ на роботу… Гаразд, я беру все це.
Доки вона стоїть на касі, намагаючись не думати про те, скільки воно все коштує, її увагу привертає сукня у вітрині крамниці – літній сарафан у стилі 50-х, яскраво-смарагдовий з ананасами. Вона помітила його ще вранці, коли проходила тут, помітила, як переливався на паризькому сонці ніжний шовк, з якого його було пошито. Ця сукня нагадувала Нелл про старих зірок голлівудського кіно.
– Мені подобається ця сукня.
– Упевнена, вона вам личитиме. Бажаєте приміряти?
– О ні, – говорить
Шикарно, мадмуазаль (