Париж для самотніх та інші історії (збірник). Джоджо МойєсЧитать онлайн книгу.
Трохи раніше вона зняла своє пальто, і тепер вони підозрюють, що більше його ніколи не побачать.
Рудоволоса дівчина залазить на барну стійку поряд з Емілем і також починає танцювати. Вони витанцьовують, попиваючи пиво з пляшок. Бармен стоїть позаду, спостерігаючи й час від часу прибираючи склянки від випадкового удару ногою. Це не вперше бар Зейделя перетворився на танцмайданчик і точно не востаннє.
Нелл намагається щось сказати Фаб’єнові.
Він нахиляється до неї, щоб почути, що вона говорить, і відчуває легкий аромат її парфумів.
– Я ніколи не танцювала на барній стійці, – говорить вона.
– Ні? То зроби це! – відповідає він.
Вона усміхається, хитає головою й пильно дивиться в його очі. Аж раптом вона ніби щось згадує, кладе руку на його плече, і він допомагає їй залізти нагору. Нелл опиняється на барній стійці, дивиться на Фаб’єна згори й раптом починає танцювати. Еміль підносить пляшку з пивом угору, і Нелл входить у ритм. Вона заплющує очі, волосся колишеться в такт музиці. Вона змахує піт із чола й робить ковток із пляшки. А тоді до них залазять ще двоє людей.
Фаб’єн не збирається приєднуватися до них. Йому хочеться стояти там, відчувати, як музика пронизує його тіло, йому хочеться дивитися на неї, радіти від того, що вона насолоджується моментом, і знати, що він також є частиною цього моменту.
А тоді вона розплющує очі, намагаючись знайти його серед десятків людей. Вона помічає його й усміхається. Фаб’єн розуміє, що відчуває те, про що вже давно забув.
Він щасливий.
На годиннику четверта ранку чи, може, уже п’ята. Вона давно забула про час. Вона іде поряд із Фаб’єном тихими паризькими вуличками, трохи шпортаючись на бруківці, литки болять від танців. Нелл змерзла, і Фаб’єн, помічаючи це, накидає свою куртку на її плечі.
– Завтра зателефоную Зейделю й запитаю, чи ніхто не бачив твого пальта, – говорить він.
– Не переймайся, – промовляє Нелл, насолоджуючись вагою його куртки й легким ароматом його лосьйону. – Усе одно це було старе пальто. Ой, чорт забирай, у ньому був код.
– Код?
– У готель. Тепер я не зможу увійти.
– Що ж, можеш залишитися в мене, – промовляє він, не дивлячись на неї, так, ніби це звична справа.
– Ой, ні, – швидко відповідає Нелл. – Це дуже мило з твого боку, але…
– Але що?
– Я тебе зовсім не знаю. Але дякую за пропозицію.
– Що ж… – говорить Фаб’єн, дивлячись на годинник, – готель відчиниться за годину й сорок хвилин. Можемо зачекати в кафе, або прогулятися, або…
Нелл чекає, доки він закінчить речення. Фаб’єн несподівано всміхається, бере її за руку, і вони біжать вулицею.
На якусь мить, коли Фаб’єн спускається вниз схилом, який веде до причалу, Нелл починає трохи вагатися. Не може бути, щоб вона закінчила отак, на шпальті газети в повчальній статті. «Звісно, не може», – думає вона, дивлячись на чорнильну гладь річки, тіні дерев, порожнечу набережної внизу. І все-таки щось – можливо, англійська схильність не видаватися грубою, не шуміти, навіть якщо зрештою