Тінь вітру. Карлос СафонЧитать онлайн книгу.
безглуздя – ганятися за тим, хто завдає нам найбільшого болю.
Прохолодне післявоєнне літо добігало кінця, і я боявся, що коли почнеться новий навчальний рік, я більше не зможу проводити цілі дні з Кларою.
Тим часом Бернарда – на споді її суворої душі ховався нестямний материнський інстинкт – теж звикла до мене, полюбила і вирішила всиновити.
– Ви казали, в цього хлопчика немає матері, пане? – перепитувала вона Барсело. – Це дуже прикро. Бідолашний малюк!
Бернарда приїхала до Барселони невдовзі після війни, тікаючи від бідності та від батька, який у кращі дні бив її за те, що вона, мовляв, дурна та огидна нечепура, а в погані дні – п’яний – заганяв її до хліву та пестив там, доки вона не починала вголос ридати, охоплена жахом; тоді він її відпускав та гукав услід, що вона така сама холодна й пихата, як її мати. Спершу Бернарда працювала в овочевому наметі на ринку Борне; саме там на неї натрапив Барсело і, дослухавшись до своєї інтуїції, запропонував дівчині місце служниці.
– У нашій господі розігруватиметься «Пігмаліон», – проголосив він. – Ти будеш Елізою, а я – професором Гіґґінсом.
Бернарда, чиї літературні апетити задовольнялися переважно церковними бюлетенями, гордовито поглянула на нього.
– Може, я дівчина бідна та неосвічена, але порядна, – застерегла вона.
Барсело не був Джорджем Бернардом Шоу, і йому не вдалося перетворити свою ученицю на красномовну леді з вищих кіл; однак його зусилля не пішли на марне: Бернарда навчилася поводитися цілком пристойно для служниці з провінції. Їй було двадцять вісім, але мені здавалося, що вона носить за спиною ще років з десять – такий важкий був у неї погляд. Вона регулярно відвідувала церкву, відчуваючи несамовиту відданість лурдській Богоматері; щоранку о восьмій Бернарда йшла до базиліки Санта-Марія-дель-Мар на ранкову службу і сповідалася щонайменше тричі на тиждень, а в теплу погоду – й усі чотири рази. Пан Ґуставо, який був переконаним агностиком (Бернарда підозрювала, що це дихальне захворювання, щось на кшталт астми, на яке хворіють тільки шляхетні ідальго), уважав за неможливе, навіть з погляду звичайної математики, щоб служниця так багато грішила.
– Бернардо, ти чиста, як немовля, – казав він обурено. – Той, хто всюди бачить гріхи, хворий душевно, а подекуди й тілесно. Чи тобі відомо, що всі іспанські й португальські святі страждали на хронічні закрепи?
Чуючи таке блюзнірство, Бернарда по п’ять разів хрестилася, а ночами читала молитви за зіпсовану душу пана Барсело, в якого добре серце, але мозок згублений надмірним читанням, як у того парубка, Санчо Панси.
Час від часу в Бернарди з’являлися хлопці, які лупцювали її, відбирали всі скромні заощадження і врешті-решт її кидали. Після кожного такого розчарування Бернарда на кілька днів зачинялася у своїй кімнаті, виплакувала океан сліз і присягалася, що з’їсть отруту для щурів або вип’є відбілювач. Вичерпавши всі переконливі аргументи, Барсело і справді лякався