Серця в Атлантиді. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
так як змінюється гудок потяга, що їде на великій швидкості. Було відчуття, ніби крізь голову Боббі щось стрімко промчало. Боббі чув тупіт копит по якійсь твердій поверхні. Дерево? Ні, метал. Вловив носом запах пилу, сухий і грозовий. У ту ж мить у нього засвербіло під очними яблуками.
– Ш-ш-ш! – подих Теда у його вусі був такий же сухий, як запах того пилу, і якийсь близький. Руки Теда лежали у Боббі на спині, стискаючи лопатки і не даючи поворухнутися. – Ніяких слів! Ніяких думок. Хіба що про… бейсбол! Так, про бейсбол, якщо хочеш!
Боббі уявив Морі Віллза, як той виходить з першої бази, з так званої прогулянкової позиції, відмірює кроки, три, чотири, згинається в поясі, руки вільно спадають, п’яти злегка припідняті. Готовий бігти в будь-який бік, залежно від того, що зробить пітчер[8]. А коли пітчер обирає «дім»[9], він з вибуховою швидкістю у хмарі куряви кидається до другої бази, і…
Зникло. Усе зникло. Ні дзвонів у голові, ні тупоту копит, ні запаху пилу. І під очними яблуками більше не свербить. А чи й свербіло взагалі? Може, йому просто приверзлося, бо його налякали Тедові очі?
– Боббі? – знову вимовив Тед просто йому у вухо. Від дотику Тедових губів Боббі здригнувся. А тоді: – Боже милосердний, що я роблю?
Тед м’яко, але рішуче відштовхнув Боббі від себе. Його обличчя було стривожене і трохи блідувате, та з очима було все нормально, зіниці зафіксувалися на місці.
Наразі це було єдине, що турбувало Боббі. Проте він почувався дивно: в голові дурман, ніби тільки-но прокинувся від важкої дрімоти. І водночас світ здавався навдивовижу яскравим. Кожна лінія, кожен обрис ідеально чіткі.
– Йоханий бабай, – пробурмотів Боббі, тремтливо посміхаючись. – Що це було?
– Нічого, що б тебе стосувалося.
Тед простяг руку по цигарку і, схоже, здивувався, побачивши, що у виїмці, куди він її запхав, тліє лише крихітний вуглик. Тед змахнув його пальцем у попільничку.
– Я знову забувся, еге ж?
– Ага, ще й як. Я перелякався. Думав, у тебе епілепсія чи щось подібне. Твої очі…
– Це не епілепсія, – заспокоїв Тед, – і цілком безпечно. Але якщо таке трапиться ще раз, краще мене не чіпай.
– Чому?
– Тому що. Обіцяєш?
Тед запалив нову цигарку.
– Гаразд. А що таке Промінь?
Тед зиркнув на нього пронизливо.
– Я говорив про Промінь?
– Ти сказав: «Усе суще слугує Променеві». Здається, так.
– Може, колись я тобі розповім, але не сьогодні. Сьогодні, якщо не помиляюся, ти їдеш на пляж?
Боббі злякано підскочив. Поглянув на годинника Теда. Була майже дев’ята.
– Ага. Вже, напевно, треба збиратися. Газету можу дочитати, коли приїду.
– Ну то добре. Хороша ідея. Я маю ще написати кілька листів.
Не маєш. Ти просто хочеш мене позбутися, щоб я не ставив запитань, на які ти не хочеш відповідати.
Та якщо Тед цього домагається, то й нехай. Як часто повторювала Ліз Ґарфілд, у Боббі і своїх справ вище від даху. Проте, коли Боббі дійшов до дверей Тедової кімнати,
Пітчер – гравець команди захисту, який подає м’яч.
Дім – база, на якій стоїть бетер і на яку він має повернутися, коли стане ранером.