Серця в Атлантиді. Стівен КінгЧитать онлайн книгу.
перед ними був великий зал, набитий автоматами для пінболу. Мільйони червоних і помаранчевих лампочок кидали миготливі, кислотно-гарячі відсвіти на велетенське табло, на ньому був напис: «ЯКЩО ПОТРУСИТЕ ОДИН АВТОМАТ ДВІЧІ, ВАС ПОПРОСЯТЬ ПОКИНУТИ ПРИМІЩЕННЯ». Молодик, теж у вузькокрисому капелюсі – очевидно, офіційному головному уборі байкерів-хуліганів, що жили внизу, – схилився над «Прикордонним патрулем» і, мов навіжений, тиснув на кнопку. З нижньої губи звисала цигарка, дим вився навколо обличчя і зачесаних назад кучерів. Обернуту навиворіт куртку він обв’язав навколо пояса.
Ліворуч від холу містився бар. Саме звідти й нісся звук телевізора і запах пива. Усередині, згорбившись над кухлями пива, сиділо троє чоловіків, кожен в оточенні порожніх табуреток. Вони були зовсім несхожі на вдоволених любителів пива з реклами. Боббі вони здалися найсамотнішими людьми у світі.
«Чому вони не підсунуть стільці ближче і бодай трохи не потеревенять?» – дивувався Боббі.
Неподалік від них стояло бюро. З дверей за бюро викотився товстий чоловік, і на мить Боббі вловив тихі звуки радіо. З рота в товстуна стирчала сигара, одягнений він був у сорочку з пальмовим візерунком. Чоловік приклацував пальцями, як крутелик з києм у футлярі, й мугикав мотивчик, щось на кшталт: «Чу-чу-чоу-чу-чука-чоу-чоучу-чу-чоу-чоу». Боббі впізнав мелодію: «Текіла», гурт «Чемпс».
– Ти хто такий будеш, друже? – звернувся товстун до Теда. – Я щось тебе не знаю. А йому тут вопше не місце. Що, читати не вмієш?
Чоловік тицьнув пухким пальцем з брудним нігтем у табличку, цього разу вже на бюро: «ЯК НЕМА 21, НОСА І НЕ ПХАЙ СЮДИ».
– Ви мене не знаєте, та, гадаю, вам знайомий Джиммі Джірарді, – чемно промовив Тед. – Він казав, що до вас можна звернутися… якщо ви – Лен Файлз, звісно.
– Я – Лен, – відповів товстун, одразу ніби аж увесь потеплівши. Він простяг руку, таку білу і пухку, ніби рукавички, що їх у мультиках носять Мікі Маус, Дональд Дак і Ґуфі. – Знаєте Джиммі Джі, га? Джиммі – старий чортяка. Он його дідові капці чистять. Йому їх останнім часом частенько полірують.
Лен Файлз підморгнув, Тед потис йому руку.
– Ваш малий? – запитав Лен Файлз, перегнувся через стіл і пильніше придивився до Боббі. Хлопця обдало духом сигар, м’ятних льодяників «Сен-Сен» і поту. Комірець його сорочки припорошило лупою.
– Друг, – пояснив Тед, і Боббі здалося, що от-от лусне від щастя. – Не хотілося залишати його на вулиці.
– Правильно, як не хочете платити за хлопця викуп, – згодився Файлз. – Малий, ти мені на когось схожий. На кого б це?
Боббі махнув головою, злегка перелякавшись, що може бути схожим на якогось знайомого цього Лена Файлза.
Та товстун навряд чи примітив жест Боббі. Випроставшись, він дивився на Теда.
– Мені тут дітей не треба, містере…
– Тед Бротіґен.
Тед простяг руку і товстун її потис.
– Ви ж знаєте, як у нас водиться, в такій роботі, як моя… Копи пантрують постійно.
– Розумію. Але він