Брама Расьомон (збірник). Рюноске АкутаґаваЧитать онлайн книгу.
Садо повні сліз очі. В цих очах читалося не тільки смирення, але й непохитна рішучість. Рішучість ця походила зовсім не від упевненості в тому, що йому вдасться заборонити Ітакурі відлучатися з дому. Просто старий знав, як вчинити в тому разі, якщо це йому не вдасться.
Побачивши цей погляд, державець Садо знову нахмурився і в роздратуванні відвернувся.
Якщо коритися волі володаря, під загрозою виявляється доля роду. Якщо ж керуватись інтересами роду, необхідно йди наперекір волі володаря. Колись перед такою ж дилемою опинився Рін’емон. Але в нього вистачило мужності знехтувати володаря в ім’я роду. Точніше сказати, для нього володар значив не так уже й багато. Тому він і міг легко принести володаря в жертву роду.
Удзаемону ж було несила так учинити. Він був занадто прихильним до володаря, щоб думати лише про інтереси роду. Хіба міг він в ім’я роду, в ім’я абстракції, що називається родом, змусити свого володаря вийти на спочинок? В очах Удзаемона Ітакура все ще залишався дитиною. Книжки з малюнками, які він читав йому в дитинстві, пісеньки, які з ним розучував, паперовий змій, до якого приладнував хвоста на втіху маленькому володарю, – усе це було живим у його пам’яті…
І все-таки, якщо не вжити ніяких заходів, пропаде не тільки рід. Усе це таїть у собі страшне лихо для самого володаря. Варто було зважити всі «за» і «проти», як одразу виявлялося, що вихід, запропонований Рін’емоном, – єдиний і найбільш розумний. Розумом Удзаемон це усвідомлював. Але вчинити так, як вимагав розум, не міг.
Вдалині сяйнула блискавка. Схрестивши на грудях руки, засмучений Удзаемон повертався додому, без кінця прокручуючи в голові одні й ті ж думки.
Коли наступного дня Удзаемон переповів своєму володарю розмову з правителем Садо, лице Ітакури спохмурніло. Щоправда, далі цього справа не пішла і звичайного нападу гніву не сталося. Удзаемон покинув свого володаря з відчуттям деякого полегшення.
Наступні десять днів Ітакура сидів, зачинившись у своїх покоях, і щось напружено обмірковував. За весь цей час він не перекинувся з Удзаемоном жодним словом. Тільки одного разу, дощового дня, почувши голос зозулі, прошепотів: «Певно, вона руйнує солов’їне гніздо». Вхопившись за цю фразу, Удзаемон спробував було розговорити Ітакуру, але той знову замовк, утупивши погляд у затягнуте темними хмарами небо. Після цього він не промовив ні слова, мовби онімів, і застиг, дивлячись в одну точку. На обличчі його при цьому був відсутній будь-який вираз.
Тим часом наближалося п’ятнадцяте число, коли в палаці сьоґуна мали зібратися всі даймьо, що несли службу в Едо. І ось одного вечора, коли до цієї події залишалося всього два чи три дні, Ітакура прикликав до себе Удзаемона і, залишившись із ним наодинці, з похмурим виглядом сказав таке:
– Очевидно, Садо-доно має рацію: я хворий і навряд чи зможу надалі нести службу. Напевно, мені дійсно час піти на спочинок.
Удзаемон не знав, що й думати. Поклавши руку на серце, кращого виходу зі становища важко було бажати. Але чому