Сестра Керрі. Теодор ДрайзерЧитать онлайн книгу.
любко, може почекаєш? Я тебе проведу!
Це стосувалося тільки її – сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.
У ліфті, наповненому людьми, якийсь юнак у запорошеному брудному робочому одязі хотів, мабуть, справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.
А на вулиці якийсь хлопець, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї жартівливо:
– Дівчино, вам часом не по дорозі зі мною?
Знесилена простувала Керрі до дому. З-за рогу помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий бадьорий енергійний натовп. Вона відчула певне полегшення, бо нарешті вирвалася з майстерні. Їй прикро було дивитись на ошатно вдягнених жінок, що проходили повз неї. У серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.
Розділ V
Блискуча нічна квітка. Перше нагадування
Того вечора Друе не прийшов. Хоч і одержав листа від Керрі, він на якийсь час і думати забув про неї, цілком віддавшись веселим розвагам. Саме в цей час, повечерявши у досить популярному ресторані «Ректор», що містився у підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка і Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального федерального будинку. Там, спершись на розкішну стойку, він вихилив чарку чистого віскі, взяв сигару й закурив. Усе це, на його думку, було цілком у звичаї «вищих кіл» суспільства.
Друе не був ні п’яницею, ні грошовитою людиною. Він лише прагнув усього, що (в його розумінні) було в житті найліпшого. Отож, саме так марнувати час здавалося йому певною ознакою цього. Ресторан «Ректор», зі стінами й підлогою з мармуру, виблискуючи фарфором і сріблом, яскраво освітлений, а головне – з репутацією закладу, відвідуваного артистами і взагалі людьми з театрального світу, здавався Друе дуже підходящим місцем для успішної людини. Молодик любив модний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо прагнув знайомства й товариства людей, які добилися чимало в житті. Обідаючи тут, він відчував неабияку втіху від думки, що тут бувають Джозеф Джефферсон, Генрі Діксі або отой відомий актор, що сидить там, за кілька столиків від нього. У цьому ресторані завжди можна було мати таку втіху, бо тут бували і політики, і біржові маклери, й актори, та відомі на все місто молоді багатії-гульвіси. Усі їли й пили серед гамору банальних балачок.
– Он там сидить такий-то і такий-то…
Цю фразу часто можна було почути, особливо між тими чоловіками, які ще не досягли (але сподівалися досягти) запаморочливих висот, що дозволяли б відвідувати цей ресторан.
У відповідь звичайно можна було почути:
– Та невже?
– Аякже, хіба ви не знали? Ото – директор Великого оперного театру.
Коли він чув ці розмови, то розправляв плечі і продовжував смакувати страви з почуттям власної гідності. У нього й раніше була пиха, а тепер вона неабияк зростала і честолюбство теж. Настане час, і він теж недбало розкидатиме