Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 1. Мигель де Сервантес СааведраЧитать онлайн книгу.
було скомпонувати передмову, що ти оце читаєш. Не раз та й не два прихвачувався я до неї… і все випускав перо з рук, бо не знав, що маю писати. Сидів я раз якось отак, вагаючись, ліктем на стіл ізліг, голову підпер, за вухом перо, передо мною паперу аркуш: ну, що його, думаю, сказати? Аж тут раптом увіходить приятель мій один, чоловік дотепний і в усякому ділі тямущий, і, бачивши мене в такій задумі, питає, з якої б то вона причини. Не став же я перед ним таїтися – так і так, кажу, міркую над передмовою до історії Дон Кіхота і до того доміркувався, що вже ані передмови писати мені не хочеться, ані подвигів того шляхетного рицаря світові об’являти.
– Як ви, – кажу, – хочете, щоб я тим не журився, що скаже про мене старий законодавець, званий громадою, коли я, проспавши стільки років у мовчанці забуття[4] і вбившись у такі поважні літа, вийду тепер перед люди з історією, сухою, мов той курай степовий, бідною на вигадки, безрадною на стиль, скупою на думки, позбавленою прикмет ерудиції та вченості, без виносок на берегах і приписок у кінці тому, як то буває у деяких оповідних, суто світських книжках, що так і кишать цитатами з Аристотеля, Платона[5] і цілої тічки інших філософів навдивовижу читачам, що вважають таких авторів за людей очитаних, одукованих і проречистих на слово… Та вони не то що, а й саме Святе Письмо цитують, – сказав би святий Тома чи ще якийсь отець Церкви;[6] та як же то хитро і зручно робиться: на одній сторінці малюються любовні пригоди якогось розпусника, а на другій наводиться християнська проповідь, що її любо-мило читати або й слухати. Всього цього бракує моїй книзі: немає в ній ані затекстових цитаток, ані прикінцевих нотаток. Я навіть не знаю, яких авторів я в своїй повісті наслідую, то й не можу приточити їх імен в осібному альфабетному списку, як то роблять інші, наводячи їх усіх од Аристотеля до Юлія Цезаря і включаючи сюди навіть Зоїла та Зевксіда, хоч той був злоріка, а сей маляр, та й годі.[7] Не буде в моїй книзі і вступних сонетів, принаймні таких, що складали дуки, маркізи, графи, єпископи, родовиті дами чи славетні поети. Правда, якби я попросив кількох моїх знайомих рукомесників, вони могли б постачити мені досить стихотворів, і то не гірших за тих, що в нашій Гишпанії найбільшою тішаться славою. Кінець кінцем, приятелю і пане мій любий, – провадив я далі, – ось як я вирішив сю справу: нехай преславний Дон Кіхот спочиває з миром у своїх ламанчських архівах, поки небо не пошле нам людини, що могла б його обмислити всім тим, чого йому бракує, бо я неспроможен тому зарадити по малоздатності своїй і малоосвіченості; до того ж я зроду вдався собі ледачим, то й ліньки мені вишукувати авторів, які можуть те сказати, що і я без них знаю. Ото ж і є причина того фрасунку і клопоту, в яких застав мене вашець – причина, як бачите, цілком поважна.
Вислухавши таку річ, приятель мій ляснув себе по лобі, гучно зареготався і промовив:
– На Бога, пане брате! Аж нині зрозумів я одну свою стару-престару помилку… Відколи я знайомий із вами, я все мав вас за чоловіка розумного і у всіх своїх учинках розважного.
З 1585-го й до виходу 1605 р. першої книги «Дон Кіхота» Сервантес не публікував нічого.
«Отцями Церкви» в широкому розумінні називали видатних церковних діячів I–VIII ст.;
За давньогрецьким філософом Зоїлом (ІV – ІІІ ст. до н. е.) закріпилася репутація прискіпливого й злого критика; Зевксід – давньогрецький художник ІV–V ст. до н. е.