Олена – вершниця зі списом. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
збігає… Як за водою Москви-ріки… Гай-гай, коли ж то вони побралися? Молоді й радісні, сповнені чекання, що ось-ось і їм Господь пошле діток…
Невже Божа благодать оминає їхні палати у Кремлі?
За які такі гріхи? Чому одним можна плодитися й розмножуватися, як і заповів Господь, а їм, виходить, зась?
І Соломонія знов падає на коліна перед образами… І починає молитися, благати сили небесні послати їй довгожданих діточок…
Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.
Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:
– Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!
Грюкнув посохом і зник із спочивальні.
Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.
А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.
– Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.
Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.
– Що?… Га???
Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:
– Що?… Га? Які… т-татари?
– Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!
– Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…
І захропів.
А він хропе і горя йому мало!
Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.
– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли,