Око тигра. У пошуках скарбів. Уилбур СмитЧитать онлайн книгу.
тоном. До того ж він лише тимчасово жив тут, підписавши трирічну угоду, і я знав від самого президента, що її не подовжать.
– Інспекторе, чи справедливе моє припущення, що це місце належить громаді і ані я, ані мої друзі не порушуємо меж чиєїсь власності?
– Ваша правда.
– Чи маю я також слушність, стверджуючи, що співати мелодійні й пристойні пісні в громадському місці – не злочин?
– Так, але…
– Інспекторе, забирайтеся звідси, – сказав я йому досить люб’язним тоном.
На мить він замулявся, глянувши на Чаббі й на мене. Ми обидва досить кремезні хлопці, а ще він помітив, як у наших очах спалахнули недобрі вогники, і, либонь, дуже пошкодував, що при ньому не було його помічників.
– Я наглядатиму за вами, – сказав він і, чіпляючись за свою гідність, немов жебрак за свої лахи, покинув нас.
– Чаббі, ти співаєш, як янгол, – сказав я.
Той відповів мені радісним поглядом.
– Гаррі, я замовлю тобі ще одну чарочку.
Фред Кокер прийшов саме вчасно, щоб знову приєднатися до нашої компанії. Він цмулив пиво й лаймовий сік, від чого мій шлунок трохи збунтувався, проте його звістка неабияк потішила мене.
– Містере Гаррі, я знайшов вам клієнтів.
– Містере Кокер, я вас люблю.
– А я тебе люблю, – сказав Чаббі.
Але у глибині душі я відчув легке розчарування, бо вже приготувався до чергового нічного вояжу.
– Коли вони приїздять? – запитав я.
– Вони вже тут – чекали на мене в моєму офісі, коли я повернувся.
– Ви не жартуєте?
– Їм відоме ваше ім’я і те, що ваші перші клієнти відмовилися. Мабуть, вони прилетіли тим самим літаком, який доправив пошту.
Думки мої тоді трохи плуталися, а то я неодмінно здивувався б такому збігові – одні відмовилися, а другі де й узялися.
– Вони зупинилися в «Гілтоні».
– То мені забрати їх просто звідти?
– Ні, вони зустрінуться з вами на Адміралтейському причалі завтра о десятій ранку.
Я був радий, що замовники призначили зустріч на таку пізню годину. Того ранку команда «Танцівниці» складалася з самих зомбі. Анджело стогнав, і його обличчя буріло щоразу, коли він нахилявся, щоб підняти моток мотузки чи вудлище, а Чаббі, змокрілий від алкогольного поту, мав жахливий вираз обличчя. За весь ранок він не промовив і слова. У мене теж настрій був препаскудний. «Танцівниця» погойдувалася на хвилях біля причалу, а я стояв, перехилившись через поручні місточка. Очі мені були затулені найтемнішими скельцями окулярів фірми «Поляроїд», і, хоч шкіра на моїй голові дуже свербіла, я не скидав кашкета, бо боявся разом з ним зняти й скальп.
Єдине на острові таксі, «сітроен» шістдесят другого року, проїхало по Дрейк-стрит і зупинилося коло пристані, висадивши моїх нових клієнтів. Їх було двоє, а я чекав на трьох, адже Кокер казав саме про трьох. Вони рушили по брукованому причалу, йдучи пліч-о-пліч, і я, поволі випростуючись, спостерігав