Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес СааведраЧитать онлайн книгу.
гомоніли, і Карраско намагався говорити господареві під лад. По обіді передрімались трохи, а там повернувся Санчо, і знов зняли втрьох перепинену розмову.
Розділ IV,
де Санчо Панса з’ясовує деякі питання, неясні для бакалавра Самсона Карраска, а читач дізнається й про інші варті уваги події
Отож повернувся Санчо до Дон Кіхотового дому та й знову на те звернув, про що перше говорилось:
– От тут пан Самсон казав, що цікаво йому знати, хто, коли і як у мене Сірого вкрав, – чого ж, і розкажу, коли хочете. Тікали ми ото од Святої Германдади після тієї пригоди чи знегоди з каторжанами та з мертвяком, що до Сеговії везли, та й забилися вдвох із паном аж у Моренські гори, в хащі лісовії; змучені та знівечені в тих тарапатах, ми одразу й заснули – пан мій на списа обпершись, а я на своєму Сірому сидя, та й заснули ж бо лепсько, не кажи ти в перинах. Я спав так цупко, що якась нечиста сила підкралась, підставила під сідло з чотирьох боків чотири підпірки та й висмикнула з-під мене осла, що я й незчувся, як на самому сідлі зостався.
– То штука не хитра та й не яка нова, – зауважив Дон Кіхот. – Таке саме приключилося було й Сакріпантові, як він під Альбракою стояв; тоді таким же самим робом викрав йому з-поміж ніг коня і цілосвітний злодій Брунель.[22]
– На світанку, – провадив далі Санчо, – тільки-но я потягнувся, ті підпірки висунулися з-під сідла, і я додолу бебех! Оглянувсь туди-сюди – нема мого ослика… Аж сльози наринули мені на очі – я зразу в туж та в голос. Як той книгопис мого тужіння та голосіння не завів до книги, то, вважай, нема в ній нічого путнього. А тоді вже через скількись там день, коли ми з принцизною Обізіяною їздили, побачив я мого осла, як на ньому сидів у циганському перевдязі отой Хінес де Пасамонте, отой крутяга й шахраюга, що ми з паном од кайданів його були одрятували.
– Та помилка ж не в тому, – сказав Самсон, – а виходить у автора, ніби Санчо на Сірому їхав ще до того, як осел ізнайшовся.
– Ну, то я вже не знаю, – сказав Санчо, – може, повістяр не додумав, а мо’, й друкар не доглянув.
– Мабуть, що так, – погодився Самсон. – Ну, а де ж тії сто талярів ділись?
– Ге, де ділись… Розкотились, – відповів Санчо. – Потратив я їх уже, що на себе, а що на жінку та дітей. Якби не вони, то хіба моя стара терпіла б була мої походеньки та поїзденьки з паном Дон Кіхотом? Щоб я був вернувся з тих мандрів додому без Сірого й без золотого, мав би я од неї чорну годину! А як іще хто од мене що знати хоче, то я ладен одказ держати хоть і перед королівською парсуною – що кому до того, чи я взяв, чи не взяв, чи потратив, чи не потратив? Та якби за всі ті киї, що я в дорозі набрався, гроші платили, хоч по чотири шажки з удару, то й з другою сотнею була б мені хіба половина плати. Отож хай усяке на себе перш оглянеться та й каже тоді на чорне біле, а на біле чорне, бо всі ми такі, якими нас Господь создав, а часом то ще й гірші.
– Я вже подбаю про те, – сказав Карраско, – щоб автор, коли видаватиме свою історію другим типом, не забув того додати, що говорив тут наш добрий Санчо; од того книга покращає