Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
любов… О, як багато в нашому житті залежить від отого малопримітного слова «якби»… Але не буду, бо зразу напрошується відома приказка, якби та в роті виросли гриби… Здається, у великоросів така поговірка є… Жаль, я не так добре знаю українську мову, як російську чи французьку. Та, зрештою, я народилася і виросла в Москві, в сім’ї російського військового і державного діяча і була – навіть була! – російською письменницею.
«Малый энциклопедический словарь» (том III, С.-Петербург, 1902 рік) запевняє, що я, «Репнина-Волконская, княжна Варвара Николаевна, писательница – псевд. Ливьерская». Та й у вашій енциклопедії (УРЕ, том 9, стор. 359) теж написано, що я – «рос. письменниця». Але як письменниця я нині міцно забута. А ось як княжна Варвара Рєпніна із Яготина я ще й досі відома. Є в моїй біографії рядок (та який рядок! Половина мого життя! Краща половина! Та, що й зберегла мене в історії, завдячуючи якій я оце й розмовляю з вами):
«В 40-х рр. жила в Україні, в містечку Яготині, де 1843 зустрічалася з Т. Шевченком. Їй поет присвятив поему «Тризна». Була другом Шевченка, високо цінувала його талант, клопоталася про полегшення його становища під час заслання, листувалася з ним». Хіба цього мало? Та цього вистачить на все життя і навіки після нього. До всього ж, я – правнучка українського гетьмана Кирила Розумовського і Україна для мене рідна. І хоч я померла у Москві, у 1891 році, та звідтоді все повертаюсь і повертаюсь на Україну. Є таке слово: репатріація. Від одного мудрого латинського слова, що означає: повертаюся на батьківщину. Так і я повертаюся на батьківщину, повертаюся в імені його… Всі ці роки, за мого життя і після смерті, я завжди з Україною, з Ним. Бо тут моє кохання. Лелека хоч і літає в Африку, але дітей своїх виходжує лише на Україні, на батьківщині, там, де він спізнав любов… А моя любов тут, в Україні.
Так ось в Яготин прийшла моя велика любов, по-українському – кохання. Я вчила українську мову, його мову, мову моїх пращурів. Вчила і знаю, що любов – це те ж саме, що й кохання. А кохання – це почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, закохання… Гм… Не дивуйтесь, це зі словника. А втім, у словнику воно, може й так, а ось у серці… Але я не гідна те передати словами. Словами будь-якої мови. Українська ж мова є наймилішою, наймилозвучнішою, найдорожчою мені, адже нею творив Він. Так ось українська серед своїх нелічених скарбів має таке чарівне слово, як коханнячко.
А жінка в українців, це – КОХАНА.
Жінка, що кохає, жінка, яку кохають. Те ж саме, що пестуха, пестунка… Воно й справді так: коли тебе кохають, ти неодмінно будеш – мало тобі самого кохання! – ще й пестункою!
Боже мій, як я хотіла бути жінкою, яку кохають! Жінкою я стала – так вирішив Господь.
Але я була жінкою, яка не була пестункою, не була коханою, а була такою, яку пеклó чуже кохання.
Невже я була заздрісною і ревнивою? Господи, який сором! А втім, хіба нещаслива жінка може відчувати сором? Є ревність до чужого щастя. Адже жінка з’являється у світі білому лише для кохання.
А я стала жінкою, яку не кохали.
Господи, Боже