Звитяга, слава і любов. Ганна РосьЧитать онлайн книгу.
наштовхнулося на перекопи і завали, та змушене було зупинитися. На стрімкому схилі вози переверталися, табір втратив порядок, не міг розгорнути артилерію. Раптовий вогонь гармат, захованих в хащі Кривоносом, визвав паніку у ворожому війську. З тилу противника атакували козаки Хмельницького і татари Тугай-Бея. За чотири години армія Речі Посполитої була розгромлена[7].
Після бою сотник Тихон Лобода під'їхав до обозу, організованому Гликерією.
– Ну, що, жіночки, святкуйте перемогу славних синів землі нашої, – сказав в запалі Тихон, стираючи сліди пороху зі свого обличчя. – Ех, переживав Хмельницький, що поляки не можуть підійти для рукопашного бою, що його козаки використовують занадто багато пороху.
– То вам свято, а нам робота – поранених шукати, – сказала баба Одарка.
– Наші втрати повинні бути невеликі, – відізвався Тихон, – хорошу засідку придумав Хмельницький, славний гетьман!
– Ти Павла не бачив? – запитала Гликерія чоловіка.
– Він увірвався в середину польського стану, коли один з польських полковників зі своїм загоном у дві тисячі абияк пробився і пішов. У польського війська стався страшний розлад, бігли врозтіч. А звідусіль із засідки вискакували наші козаки, стріляли, кололи, рубали. Я там і Павла бачив.
– Та де ж він? – переживала Гликерія. – Марійка, баби, гайда, шукати поранених.
Марічка взяла коня за поводи і повела по балці до місця битви. Балка була всіяна трупами. Повз проїхали козаки, супроводжуючи карети Потоцького і інших панів, захоплених в полон. Поруч застогнав козак. Дівчина оглянула рану, змочила чисту тканину настоянкою листя чорниці, приклала до рани і наклала пов'язку.
– Зараз, козаче, допоможу тобі, вставай, сідай на підводу, – сказала Марічка і стала тягнути козака.
Посадивши його на підводу, вона пішла далі. Стільки трупів Марічка не бачила раніше. Сонце гріло голову, хоча вона одягла хустку. З незвички трохи нудило. Марічка посадила на підводу іще пораненого жовніра[8], зовсім молодого. Біля гаю вона знайшла ще одного пораненого козака з їх хутору. Марічка постійно вдивлялася в обличчя убитих і поранених, боячись знайти свого брата Павла. Пройшовши ще метрів десять, дівчина побачила обезголовленого польського офіцера. В голові її помутніло, і вона втратила свідомість. Лежачи на траві, прийшовши до тями і відкривши очі, Марічка побачила перед собою обличчя польського шляхтича, прямо точнісінько, як у того, котрий їй приходив уві сні. Марічка встала і підійшла до нього. Він ледь дихав. На спині у нього була глибока рана від шаблі, не рахуючи безлічі ран на грудях. Дівчина зупинила кров із рани на спині і побачила, що удар шаблею прийшовся іще і на шию. Голова шляхтича вціліла завдяки металевому шолому. Змастивши рани, вона потягнула непритомного драгуна до воза.
– Ух, важкий, – Марічка ніяк не могла затягти його на візок.
– Позвол мі помоч, пані, – звернувся до неї поранений поляк.
– Допоможи, – сказала Марічка, – і сам сідай на підводу.
Немолодий
Самойло Величко. Летопись, Летопись Самовидца, Симоновский П. И. Краткое описание о козацком малороссийском народе і о военных его делах. – М., 1847. – С. 1–39.
Жовнір – солдат польської армії.