Гра янгола. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
років… Я прожив там не більш як тиждень, коли домогосподиня прийшла в мою кімнату й повідомила, що за дверима мене чекає якийсь кабальєро. На сходовому майданчику я побачив чоловіка в сірому одязі, із сірим поглядом і сірим голосом, який запитав, чи перед ним Давид Мартін. Діставши ствердну відповідь, він передав мені пакунок, загорнутий у папір, і зник, швидко спустившись сходами, залишивши слід своєї сірої присутності в тому жалюгідному світі, у якому я мешкав. Я заніс пакунок до своєї кімнати й замкнув за собою двері. Ніхто, крім двох або трьох осіб із редакції, не знав, де я живу. Я розгорнув пакунок, заінтригований. То був перший пакунок, який я одержав у своєму житті. Усередині був футляр зі старого дерева, вигляд якого видався мені знайомим. Я поклав його на ліжко й розкрив. У футлярі був старий револьвер мого батька – зброя, яку видали йому у війську і з якою він повернувся з Філіппін, щоб померти тут так рано жалюгідною смертю. Біля пістолета була картонна коробка з кількома кулями. Я взяв револьвер і зважив його на руці. Він пахнув порохом і мастилом. Я запитав себе, скількох людей убив мій батько з цього револьвера. За допомогою цієї зброї він, безперечно, звів би порахунки і з власним життям, якби його не випередили. Я знову поклав револьвер у футляр і закрив його. Моїм першим імпульсом було викинути його в сміття, але потім до мене дійшло, що цей револьвер – єдиний спадок, що залишився мені від батька. Я припустив, що якийсь лихвар, котрий по смерті мого батька забрав усі наші вбогі пожитки з тієї старої мансарди, що висіла навпроти черепичного даху Палацу музики, як компенсацію за його борги, надумав надіслати мені цей зловісний спогад, щоб у такий спосіб привітати мене з входженням у доросле життя. Я заховав футляр, поклавши його на шафу й підсунувши під саму стіну, де збиралася пилюка й куди донья Кармен не дістала б, навіть якби вона ходила на ходулях, і не доторкався до нього протягом років.
Того самого вечора я знову прийшов у книгарню «Семпере та син» і, почуваючись уже чоловіком, який має власне місце у світі й певні ресурси, сказав книгареві, що хочу купити в нього той старий примірник «Великих сподівань» Діккенса, який мені довелося повернути кілька років тому.
– Назвіть йому ціну, яку захочете, – сказав я. – Назвіть ціну, що дорівнюватиме ціні всіх тих книжок, за які я вам не заплатив протягом останніх десяти років.
Пригадую, що Семпере сумно всміхнувся й поклав руку мені на плече.
– Сьогодні вранці я його продав, – збентежено признався він.
Через триста шістдесят п’ять днів після того, як написав своє перше оповідання для «Голосу індустрії», я прийшов, як і зазвичай, до редакції й не побачив там майже нікого, крім кількох редакторів, які лише кілька місяців тому називали мене ласкавими прізвиськами й казали мені слова підтримки, а сьогодні, побачивши, що я прийшов, удали, ніби не почули мого привітання, і лише зашепотілися між собою. Менш як за хвилину вони накинули свої пальта й зникли, ніби тікали від якоїсь