Гра янгола. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
й, побачивши мій розгублений погляд, швидко оцінив ситуацію.
– Ви знайомі, чи не так? – запитав він.
Крістіна звела брови, здивована, і знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.
– Я Давид Мартін, – нагадав їй я. – Друг дона Педро.
– А й справді, – сказала вона. – Добрий день.
– Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.
– Дуже добре. Він чекає мене за рогом вулиці, у машині.
Семпере, який не пропустив жодного слова з нашої розмови, втрутився:
– Сеньйорита Саньєр прийшла по книжки, які замовив Відаль. А вони трохи заважкі, то чи не будете ви такі ласкаві й не допоможете їй віднести їх до машини?
– Не турбуйтеся… – запротестувала Крістіна.
– Без проблем, – сказав я, готовий заради неї віднести куди завгодно стос книжок, який був би не легший за багатотомне розкішне видання Британської енциклопедії разом з усіма додатками.
Я відчув, як щось хруснуло в мене в спині, і Крістіна стривожено поглянула в мій бік.
– З вами все гаразд?
– Не бійтеся, сеньйорито. Наш друг Мартін хоч і літератор, а проте він дужий, як бик, – сказав Семпере. – Правда ж, Давиде?
Крістіна подивилася на мене, не дуже переконана. Я подарував їй свою усмішку непереможного мачо.
Семпере-син хотів допомогти мені, узявши половину книжок, але батько, показавши себе тонким дипломатом, зупинив його помахом руки.
Крістіна притримала для мене двері, і я наважився пробігти відстань у п’ятнадцять-двадцять метрів, що відокремлювали мене від «іспано-свіси», яка стояла за рогом вулиці Порталь-дель-Анхель[12]. Я ледве туди добіг: руки в мене горіли вогнем, а пальці мало не розтиснулися. Мануель, шофер, допоміг звільнитися від книжок і привітав мене з великою радістю.
– Як приємно зустрітися з вами, сеньйоре Мартін.
– Світ такий маленький, – відповів я.
Крістіна подякувала мені легкою усмішкою й сіла в машину.
– Пробачте, що книжки були такими важкими.
– Ет, пусте. Фізичні вправи збадьорюють дух, – сказав я, не звертаючи уваги на клубок із жил, який утворився в мене на спині. – Привіт донові Педро.
Я побачив, як вони від’їхали в напрямку майдану Каталунья, і коли обернувся, то побачив Семпере, який стояв у дверях книгарні, дивився на мене лукавим поглядом і показував жестами, щоб я втер слину. Я підійшов до нього й не втримався, щоб не засміятися із самого себе.
– Тепер я знаю вашу таємницю, Давиде. Колись у таких тарапатах я виявляв більше витримки.
– Усе ржавіє.
– Кому ти про це розказуєш? Можна мені залишити книжку на кілька днів?
Я ствердно кивнув головою.
– Бережіть її, як зіницю ока.
Я знову побачив її через кілька місяців у товаристві дона Педро Відаля за столиком, який він завжди резервував у «Мезон доре´»[13]. Відаль запросив мене приєднатися до них, але мені досить було зустрітися з нею поглядом,
Пішохідна вулиця Барселони.