Ті, що не мають коріння. Наоми НовикЧитать онлайн книгу.
світлі свічок, розкішна і зваблива. Діставши її, я відразу завагалася: вона була більшою та важчою за будь-яку книжку моїх рідних, а на обкладинці до того ж були витиснені прекрасні малюнки, пофарбовані в золотий колір. Але замка на ній не було, тож я понесла її із собою до своєї кімнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я – дурепа, якщо так почуваюся.
Тоді я розгорнула її та відчула себе ще більшою дурепою, тому що зовсім не могла її зрозуміти. Не у звичайному сенсі, не знаючи слів або не знаючи значення достатньої їхньої кількості, – я розуміла їх усі та все, що читала, перші три сторінки, а тоді зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тільки-но прочитала.
Я повернулася й спробувала знову, і знову я була впевнена, що розумію та що все абсолютно чітко – навіть більш ніж чітко; це видавалося правдою, чимось, що я завжди знала, але просто ще ніколи не висловлювала, або ж чітким і простим поясненням того, що я ніколи не розуміла. Я вдоволено кивала, добре просуваючись уперед, і цього разу я дійшла до п’ятої сторінки, перш ніж знову усвідомила, що нікому не могла б сказати, що написано на першій сторінці чи то пак на попередній.
Я з досадою зиркнула на книжку, а тоді знову розгорнула її на першій сторінці та почала читати вголос, слово за словом. Прекрасні слова наспівом вилітали з моїх вуст, наче пташки, танучи, мов зацукровані фрукти. І хоча я не могла відстежувати це у себе в голові, проте сонно читала далі, аж доки нагло не розчахнулися двері.
На той час я вже перестала підпирати свої двері меблями. Я сиділа на ліжку, яке підсунула під вікно заради світла, а Дракон стояв у кімнаті просто навпроти мене в обрамленні одвірка. Я здивовано завмерла та перестала читати, а моя щелепа відвисла. Він був шалено розлючений: очі в нього були блискучі й жахливі, і він простягнув руку й промовив:
– Туалідетал.
Книжка спробувала вистрибнути в мене з рук, пролетіти кімнатою до нього. Я інстинктивно схопилася за неї в якомусь страшенно недоречному пориві. Вона запручалася в моїх руках, намагаючись утекти, але я, до дурості вперта, смикнула за неї та зуміла рвучко повернути її до себе в руки. Він втупився в мене й розлютився ще дикіше; він пронісся крихітною кімнаткою, тим часом як я запізніло спробувала підвестися та позадкувати, але йти мені було нікуди. Він за мить досяг мене та кинув просто на подушки.
– Отже, – сказав він шовковим голосом, тиснучи рукою мені на ключицю та з легкістю пришпиливши мене до ліжка. Здавалося, моє серце бухає туди-сюди між грудною кліткою та спиною, і мене трусило від кожного його удару. Він висмикнув книжку рукою – мені вже принаймні не вистачало дурості й далі намагатися її втримати – та відкинув її легким рухом так, що вона приземлилася на маленький столик.
– Аґнєшка, так? Аґнєшка з Дверніка.
Він, здавалося, хотів відповіді.
– Так, – прошепотіла я.
– Аґнєшка, – пробурмотів він, низько схилившись