Ті, що не мають коріння. Наоми НовикЧитать онлайн книгу.
запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», – і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.
– Не зігрієте собі руки, моя пані? – сказала вона.
– Дякую, – ніяково відповіла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодійкою. Попри це, я все одно зжерла пиріг за десять разів, а опісля випила вино – головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нікого не образити.
Від нього мені замакітрилось у голові, і мене розвезло, світ став м’яким, теплим і затишним. Я відчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поїхав швидше, зі свіжими кіньми, і, проїхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалині чоловіка, що плентався дорогою пішки. А коли ми підійшли ближче, виявилося, що це взагалі не чоловік. Це була Кася, у хлопчачому одязі та важких чоботях. Вона підійшла просто до нас: до Дверніка прямували лише ми.
Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс і, не зупиняючись, сказала:
– Воно в худобі… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирає і її. Ми здебільшого тримаємо її в загоні, не випускаємо її, та для цього потрібні всі чоловіки до останнього… – а тоді я потягнулася із купи ковдр до неї.
– Касю, – промовила я, задихаючись, і вона зупинилася. Вона поглянула на мене, і ми одну довгу мить дивились одна на одну в цілковитій тиші, а потім я сказала: – Мерщій, поквапся та залазь, я тобі на ходу розповім.
Вона залізла й сіла поруч зі мною під купою ковдр на санчатах; із нас вийшла до смішного несподівана пара, вона – у брудному грубому домотканому полотні, в одязі свинопаса, довге волосся запхнуте під шапку і грубу куртку з овчини, а я – у своїх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Маші, яка вигрібала попіл з вогнища. Та наші руки все одно міцно тримались одна за одну, вірніші за будь-що інше між нами, а поки санчата неслися вперед, я базікала про геть незв’язні подробиці історії в цілому – про перші дні жалюгідного колупання, про довгі млосні тижні, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.
Кася так і не відпустила моєї руки, а коли я нарешті, затинаючись, розповіла їй, що можу чаклувати, вона сказала:
– Я мала знати, – мені аж дух вилетів і я втупилася в неї. – З тобою завжди коїлися дивні речі. Ти йшла до лісу та поверталася з плодами не за сезоном або квітами, які більше ніхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповідала мені історії, що їх тобі розказували сосни, доки одного разу твій брат не посміявся з тебе, ніби ти прикидаєшся, і ти перестала. Навіть те, який неохайний у тебе завжди був одяг – ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, і я знала, що ти не стараєшся, ти ніколи не старалась. Я якось бачила, як