В’язень Неба. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
і кава – за рахунок закладу. Хазяїн пригощає, – повідомив Пере.
Ми подякували, здійнявши келихи з вином у напрямку власника ресторану, який бесідував за барною стійкою з професором Альбуркерке.
– Славні люди, – пробурмотів Фермін. – Іноді забуваєш, що в цьому світі не самі лише негідники.
Мене вразило те, з якою жорсткістю й гіркотою прозвучали його слова.
– Чому ти так кажеш, Ферміне?
Товариш тільки стенув плечима. Невдовзі прибули флани, що спокусливо тремтіли, увінчані блискучими вишеньками.
– Ти пам’ятаєш, що за кілька тижнів одружуєшся, а отже, змушений будеш облишити своїх «маргариток»? – пожартував я.
– Лихо мені[28], – відказав Фермін. – Куди й поділося моє молодецтво? Я вже не той, що колись.
– Усі ми змінюємося.
Фермін із насолодою взявся до своїх фланів.
– Не пригадую де, але якось я читав, що насправді ми ніколи не були такими, як колись, і все це лише наші ілюзії про те, чого ніколи не траплялося… – мовив він.
– Так починається роман Хуліана Каракса, – підказав я.
– Маєш рацію. Цікаво, де зараз пробуває наш приятель Каракс? Ти ніколи не замислювався про це?
– Не минає й дня, щоб я про це не думав.
Фермін усміхнувся, пригадуючи наші колишні пригоди. А тоді, пальцем указавши на моє огруддя, запитально глянув на мене:
– Ще болить?
Я розщібнув кілька ґудзиків і показав йому шрам, який колись давно лишила куля інспектора Фумеро, пробивши мені грудну клітку в занедбаному маєтку «Янгол Імли».
– Інколи.
– Давні рани ніколи не загоюються, еге ж?
– Загоюються, а потім знову ятряться, мабуть, так. Ферміне, подивися-но мені в очі!
Невловимий погляд товариша зустрівся з моїм.
– Не хочеш розповісти, що з тобою відбувається?
Якусь мить він вагався.
– Тобі відомо, що Бернарда при надії? – запитав він.
– Ні, – збрехав я. – Це те, що тебе так турбує?
Фермін похитав головою, доїдаючи чайною ложечкою другий флан і досьорбуючи залишки паленого цукру.
– Вона не хотіла мені досі розповідати, тому що боїться, бідолашна. Насправді ж вона зробить мене найщасливішою людиною у світі.
Я пильно поглянув на нього.
– По правді сказати, зараз ти анітрохи не скидаєшся на щасливу людину. Це через весілля? Тебе непокоїть уся ця церковна церемонія?
– Ні, Даніелю. Насправді я вже не можу дочекатися весілля, хоча без духівництва тут і не обійтися. Але я ладен одружуватися з Бернардою щодня.
– У чому ж тоді річ?
– Скажи мені, що найперше запитують у людини, яка збирається взяти шлюб?
– Ім’я, – не замислюючись відповів я.
Фермін спроквола кивнув. Аж тут ураз я збагнув, із якими труднощами довелося зіштовхнутися моєму доброму другові.
– Пам’ятаєш, Даніелю, про що я розповідав тобі колись давно?
Я все чудово пам’ятав. Завдяки старанням того негідника, інспектора Фумеро, який, перш
Популярна пісня, яку виконують на фестивалі в Сан-Ферміні. У пісні є такі слова: «Лихо мені, лихо мені, що свято скінчилося».