Оповідь Служниці. Марґарет ЕтвудЧитать онлайн книгу.
з вишивкою: «ВІРА» квадратними літерами в оточенні вінка з лілей. «ВІРА» вицвіло-синього кольору, листя лілей брудно-зелене. Ця подушка раніше лежала в іншому місці, вона поношена, але недостатньо для того, щоб викинути її. Якимось чином її прогледіли.
Я можу цілі хвилини, десятки хвилин водити очима по цьому напису: «ВІРА». Це єдине, що я можу почитати. Якби мене за цим спіймали, це було б враховано? Я ж не сама поклала сюди цю подушку.
Мотор заводиться, я нахиляюся вперед, натягую обличчям білу завісу, наче серпанок. Вона напівпрозора, тому крізь неї можна дивитися. Якщо я притисну лоба до скла і подивлюся вниз, то побачу задню частину «Вихора». Там нікого немає, але я бачу, як Нік підходить до задньої дверці авто, відчиняє, виструнчується біля неї. Його кептар тепер сидить прямо, рукави розправлені, застібнуті. Я не бачу його обличчя, бо дивлюся на нього згори.
Тепер виходить Командор. Я бачу його лише мить, збоку, він іде до автомобіля. На ньому немає капелюха, тож прямує він не на офіційну подію. У нього сиве волосся. Можна сказати срібне, якщо ти в доброму гуморі. Я зараз не дуже добра. Його попередник був лисий, гадаю, це покращення.
Якби я могла плюнути з вікна чи кинути чимось, наприклад подушкою, я могла б у нього влучити.
Ми з Мойрою з паперовими пакетами, наповненими водою (водяні бомбочки – так це називалося), висуваємося з мого вікна в гуртожитку та кидаємо їх на голови хлопців унизу. То була ідея Мойри. Що вони намагалися зробити? Залізти вгору драбиною за чимось. За нашою спідньою білизною.
Гуртожиток колись був спільним, в одній із вбиралень на нашому поверсі досі були пісуари. Але коли я там опинилася, чоловіків та жінок повернули на свої місця, як годилося.
Командор нахиляється, сідає до автомобіля й зникає, Нік зачиняє за ним двері. За мить машина рушає назад, доріжкою на вулицю, і зникає за парканом.
Я мала б відчувати ненависть до цього чоловіка. Знаю, я мала б це відчувати, але я не це відчуваю. Усе значно складніше. Я не знаю, як це назвати. Це не любов.
Розділ 11
Учора вранці я була в лікаря. Мене відвіз Хранитель, один із тих, з червоними пов’язками, які опікуються такими речами. Ми їхали в червоному авто, він попереду, я ззаду. Напарниці зі мною не було – у цих випадках ми самітниці.
Мене возять до лікаря раз на місяць здавати аналізи: сечу, гормони, мазок на рак, аналіз крові – усе, як і раніше, хіба що нині це обов’язково.
Кабінет лікаря – у сучасній офісній будівлі. Ми піднімаємося вгору ліфтом мовчки, Хранитель стоїть обличчям до мене. У дзеркальній стіні ліфта я бачу його потилицю. Коли я заходжу до кабінету, він чекає в коридорі з іншими Хранителями, сидить на одному зі стільців, поставлених там саме для цього.
У кімнаті очікування сидять й інші жінки, троє, вбрані у червоне: цей лікар – спеціаліст. Ми потай дивимось одна на одну, вимірюємо поглядом животи: можливо, комусь пощастило? Медбрат вводить наші імена та номери перепусток у Компудок, перевіряє, чи справді ми ті, хто потрібен. У ньому шість футів[15] зросту, років сорок, діагональний
Близько 1,80 м.