Оповідь Служниці. Марґарет ЕтвудЧитать онлайн книгу.
вночі.
Згадую пральні. Що я вбирала, коли йшла туди: шорти, джинси, спортивні штани. Що клала в машини: власний одяг, власне мило, власні гроші, гроші, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свій простір.
Тепер ми йдемо тією ж вулицею, червоними парами, і жоден чоловік не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкається нас. Ніхто не свистить.
«Свобода буває різна, – казала Тітка Лідія, – свобода для чогось і від чогось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її».
Перед нами, праворуч, – крамниця, де ми замовляємо сукні. Дехто називає їх одіяннями. Непогане слово, хоча діянь від нас ніхто й не чекає. Біля крамниці – величезна дерев’яна вивіска у формі золотої лілії: крамниця зветься «Польові лілеї»[7]. Власне, під лілією видно те місце, де зафарбували літери назви, коли вирішили, що навіть самі назви крамниць становлять для нас завелику спокусу. Тепер місця розпізнаєш лише за вивісками.
Раніше на місці «Лілей» був кінотеатр. Сюди часто ходили студенти; щовесни влаштовували фестиваль Гамфрі Богарта з Лорен Беколл чи Кетрін Гепберн – самостійними жінками, котрі вирішували самі. Вони носили блузки з ґудзиками спереду, це натякало на ймовірність слова «розстібнути». Ці жінки могли бути роздягнені; або ж ні. Здавалося, вони можуть обирати. Ми тоді, здавалося, могли обирати. Тітка Лідія казала: «Наше суспільство помирало, бо мало забагато вибору».
Не знаю, коли вони припинили робити цей фестиваль. Напевно, я тоді виросла й не помітила.
Ми не заходимо до «Лілей» – нам треба через дорогу й далі, бічною вулицею. Перша зупинка біля крамниці з іншою дерев’яною вивіскою: три яйця, бджола, корова. «Молоко і мед»[8]. Тут черга, і ми чекаємо, парами. Бачу, сьогодні в них є апельсини. Відколи Центральна Америка відійшла Лібертеосу, апельсини важко дістати. Іноді вони є, іноді немає. Війна заважає поставкам з Каліфорнії, і навіть Флорида нині ненадійна, якщо блокують дороги чи підривають залізничні колії. Я дивлюся на апельсини, мені так хочеться один. Але я сьогодні не брала талонів на апельсини. «Повернуся і розповім про них Риті», – думаю я. Вона зрадіє. Це буде щось, таке невеличке досягнення – принести апельсини.
Ті, хто дійшов до прилавка, простягають через нього свої талони двом чоловікам в однострої Хранителів, які стоять з того боку. Ніхто особливо не розмовляє, хоча все довкола шурхотить, і жінки крадькома вертять головами: саме тут, за покупками, можна іноді побачити когось знайомого, когось із попередніх часів чи з Червоного Центру. Просто мигцем побачити знайоме обличчя – це вже чудово. Якби ж мені побачити Мойру, просто побачити, знати, що вона досі жива. Зараз важко уявити собі, що таке – мати подругу.
Але Гленова поряд зі мною нікого не шукає. Можливо, вона більше нікого не знає. Можливо, вони всі зникли, її знайомі жінки. Або ж вона не хоче, щоб її бачили. Стоїть мовчки, опустивши голову.
Поки ми чекаємо в подвійній черзі, відчиняються двері
«Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, не працюють, ані не прядуть» (Євангеліє від Матвія 6:28).
«І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече молоком та медом…» (Вихід 3:8).