Енеїда. ВергілійЧитать онлайн книгу.
нам відкриває,
Славний колись найдобірніших коней розплідник. Лишаю
705 Теж і тебе, Селінунте, багатий на пальми, з попутним
Вітром, й моря лілібейські, підводними скелями грізні.
Звідси прийняв мене жалібний берег і пристань Дрепану.
Тут, по негодах на морі лихих, я втрачаю Анхіса,
Батька й розраду мою у журбі і тужливій недолі.
710 Тут, любий батечку мій, ти мене покидаєш в знемозі.
Гей, як же марно з таких багатьох ти пригод врятувався,
Навіть і віщий Гелен, хоча стільки страшного пророчив,
Не передрік цього смутку, ні навіть Келайна жорстока.
Так ці скінчились зусилля, така була ціль тим блуканням.
715 Звідти як вирушив я, то привів мене бог в ваші землі».
Так нам батько Еней, коли всі його слухали пильно,
Розповідав про призначення боже й свої мандрування;
Врешті, замовк, закінчивши на цьому, й пішов на спочинок.
Книга четверта
Дідона признається своїй сестрі Анні, що закохалась в Енея, і, підтримана сестрою, віддається надії на одруження з ним. Щоб відвернути Енея від Італії, Юнона використовує це і домовляється з Венерою щодо його одруження з Дідоною. Полювання, буря і «шлюб» Енея з Дідоною. Поголоска про любовний зв’язок між ними. Лівійський цар Ярба благає Юпітера покарати Дідону. Меркурій повідомляє волю Юпітера Енеєві, і той потай готується до втечі. Довідавшись про намір коханого, Дідона гірко йому докоряє і відкидає всякі виправдання. Троянці готуються до відплиття. Дідона робить останню спробу затримати Енея. Вона передчуває свою смерть і готується до неї. Еней з товаришами залишають Карфаген. Побачивши, що їхній флот відпливає, Дідона проклинає Енея і в розпачі вмирає.
Пристрасть кохання поранила тяжко царицю, вже здавна
Рана ця в серці її палає вогнем невидимим.
З пам'яті в неї не сходить велика хоробрість героя
Й роду висока достойність; у серці відбивсь його образ,
5 Закарбувались слова, і нудьга не дає відпочинку.
З Фебовим світлом рання зоря уже світ оглядала,[84]
Вогкість і темінь змітаючи з неба, а хвора душею
Мовила так до сестри, що горю її співчувала:
«Що за сни мене, Анно, сестрице, безрадну турбують?
10 Гість небувалий, який завітав тепер в нашу домівку,
Що за велична постава у нього, відвага, хоробрість?
Вірю я й не помиляюсь, богів це, напевно, нащадок.
Тож боягузливість підлі виказує душі. Гей, скільки
Доля ним кидала, мовив він, скільки ж бо воєн провадив.
15 Серцю якби не сказала я твердо й рішуче, що більше
Не одружуся ніколи (як з першим коханням у мене
Не пощастило й скінчилося смертю), якби осоружні
Ложе подружнє й весілля мені не були, то спокусі,
Може б, я цій піддалась. Ох, Анно, тобі признаюся,
20 Що, як утратила я чоловіка, сердегу Сіхея,
З днини тієї, як злочином брата сплямилися кров'ю[85]
Наші пенати, – єдиний лиш він почуття в мені зрушив,
Серце
…