Іствікські відьми. Джон АпдайкЧитать онлайн книгу.
торкнутися до неї, погладити її, цю подібну до лані матерію, і те пружне, елегантне стегно під нею.
– Дістала на осінь, – сказала Зукі. – Надто довга, але зараз такі роблять.
Задзвенів дзвінок на кухні: торохтячий, шорсткий звук.
– Ця проводка колись спалить весь будинок, – спророкувала Зукі, прожогом кидаючись геть із нори.
Джейн уже встигла ввійти сама. Виглядала вона блідою, її гостре, гарячооке лице навантажене вайлуватим хутряним тем-о-шентером,[18] чиї крикливі клітинки безладно зливалися з клітинками на її шарфі. Також на ній були гетри в смужку. Від Джейн не віяло фізичною красою, як від Зукі, а по всьому її тілу розкинулись невеличкі клаптики асиметрії, однак вона випромінювала принадність, як той волосок розжарення, що випромінює світло. Її волосся було чорне, а рот маленький, строгий і впевнений. Родом вона була з Бостона, і через це здавалося, ніби вона розуміється на всьому.
– Ото той Нефф сука, – почала вона, прочищаючи горло від жаби. – Змушував нас знову і знову грати Гайдна. Назвав мою інтонацію манірною. Манірною. Я розревілася й назвала його бридким чоловічим домінантом.
Вона почула себе й не змогла стриматися від каламбуру:
– Треба було сказати йому домінувати в доміно.
– Такі вже вони є, – легко сказала Зукі. – В такий спосіб вони просять більше любові. Лекса, як завжди, п’є своє дієтичне, «г плюс т». Moi, а я ще більше по бурбону.
– Не варто цього робити, але мені, курва, так болить, що хоч цього разу побуду неслухняною дівкою й попрошу мартіні.
– О, крихітко. Не думаю, що в мене є сухий вермут.
– Все пучком, подруго. Тоді просто хлюпни джину з льодом у винний бокал. Може, в тебе раптом є ще трохи лимонної шкірки?
Холодильник Зукі, такий багатий на лід, йогурт і селеру, бідував на решту продуктів. Вона обідала в дайнері «Немо» в середмісті, за три будинки від редакції газети, якщо минути багетну, цирульню й читальну залу Християнської науки, і вже була призвичаїлась навіть вечеряти там через плітки, які можна почути в «Немо», – весь той гомін іствікського життя навколо неї. Там збиралися старожили, поліція й обслуга автостради, рибалки в не-сезон і щойно збанкрутілі бізнесмени.
– Здається, апельсинів також нема, – сказала вона, тягнучи за дві шухлядки з липкого зеленого металу. – Але я купила персиків на тій розкладці біля четвертої автостради.
– Чи наважусь персик з’їсти? – процитувала Джейн. – Чи у білих флянельових штанах десь на пляжі сісти?[19]
Зукі здригнулася, дивлячись, як заведені руки її співрозмовниці – одна – сухожила й довга від перебирання по струнах, друга – квадратна й повільна від смичка – впилися іржавою, бляклою тертушкою для моркви в зашарілу щічку, найрожевішу частину м’ясистого персика. Джейн вкинула рожеве ошмаття собі у склянку; священну тишу, що западає під час накладення будь-якого закляття, підсилив слабенький «бульк».
– В житті не можна
Традиційний шотландський берет із помпоном.
Мається на увазі вірш Томаса Еліота «Любовна пісня Дж. Альфреда Пруфрока», переклад Віталія Кейса.