Пекло на землі. Віталій ЮрченкоЧитать онлайн книгу.
на ранок обмерзлий, заболочений дістався до станції Гречани й безсило впав на паровик. Це був перший мій бій, нещасливий бій. Багатьох тоді не долічились. З нашої (3) сотні вибуло 16. Мій приятель С. Білічук упав, прострелений кулеметною кулею.
Нас розбили, а разом з нами тріснув Проскурівський фронт. Почався довгий відступ: Кам’янець – Галичина, Луцьк, Рівне.
Тут з розбитих частин сформували загін. У той же день – 30 квітня – брав він участь в ліквідації Оскілкової змови. Безкровно минула ця мерзенна авантюра. На знак цього наш загін названо «30 квітня». Рушили на Поділля в напрямку Проскурова, де мала розпочатись весняна офензива.
Дорогою не зустрічали ворога. Аж коло Катербурга була мала сутичка. Швидким наскоком зім’яли більшовицьку лаву, забравши в полон 30 матросів та кільканадцять поклавши на місці.
Населення зустріло нас зі сльозами радости. Розповідали жахи. Цей загін складався з самих каторжан. За три дні їхнього постою в селі творилося щось нечуване: грабували без запиту, що хто бачив, за найменший спротив хапалися до револьвера, стріляли людей як птахів, насилували жінок привселюдно. Як ми виїжджали з села, до нас пристало вісім добрих вояків.
За тиждень Проскурів був у наших руках і навколо нього розпочався наступ реорганізованих частин.
Щастило перші тижні. Перемога по обидва боки Проскурова, станція за станцією в наших руках. Підносився настрій козацтва. Окрилювались надії.
Стояли в Пилипинцях, як прикриття 2-ї запорізької батерії. У високих зрілих житах за селом фронт. Ворог прокинувся досвіта. Намацавши наш обоз, відкрив страшний вогонь. Шрапнелі гасали по селу, як метеори. Село обнялось непроглядним димом-пожежжю: займалися хати, палало збіжжя, пеклась-ревла худоба і люди в жасі ховались по льохах, тікали до ліса.
Опівдні ворог підійшов броневиками й розпочав наступ. Гайдамаки з резерви виступали на підмогу дорошенківцям, а наш загін стояв на виручку богданівцям. Запілля залишилось незахищеним. У наші часи було це небезпечно. З наказу сотника Кузьменка пішов я з 30 козаками на зади, на стежу.
Вийшли за село, минали рідкий молодняк. Немов з землі – велика валка на тачанках простувала до села. Я – недосвідчений вояк – розгубився. Тікати до села – сором, а збити, стримати – несила. Хвилю вагався…
Післав сповістити штаб, розкинулись під молодняком у розстрільну й чигали, щоб дружно привітати гостей. Хвилювався я страшенно. Наша невдача – скандал для дивізії, заберуть штаб, викличуть паніку по всьому фронті. Ні, прикласти всіх зусиль, а врятувати ситуацію: за всяку ціну стримати ворога.
Валка зближалась. Один кінець її зникав у долині, а другий виринав під горою. Долітали розмови, матюки, нарізувала гармошка «Яблучка», а кілька п’яно-розухабистих голосів горланили – вигецуючи на тачанках; щось подібне було на весільну церемонію. Це нам додало духа. Рішив підпустити якнайближче.
Наставав рішучий мент. Я давав незв’язні розпорядження, що мали більше моральний, як військово-технічний характер. Коли ж