Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown. Гілберт Кіт ЧестертонЧитать онлайн книгу.
тихо вимовив патер Браун. – А ось лінії нікуди не годяться.
– Для чого не годяться? – здивувався Фламбо.
– Ні для чого. Не годяться самі по собі. Ви ніколи не помічали, як заворожує колір і які погані та потворні лінії, причому зумисне погані і потворні, в творах східного мистецтва? Я бачив зло у візерунку одного килима.
– Mon Dieu![3] – засміявся Фламбо.
– Мені не знайомі ці письмена, – все тихіше й тихіше продовжував священик, – але зміст їхній мені зрозумілий: тут є загроза. Цей вигин іде не в той бік, як у змії, готової до втечі.
– Що ви таке бурмочете? – обірвав його гучним реготом лікар.
Йому відповів тверезий голос Фламбо:
– На патера Брауна находить іноді містичний туман, але маю вас попередити: щоразу це буває лише тоді, коли і справді поруч зачаїлося зло.
– Оце дивина! – здивувався представник науки.
– Та ви погляньте самі, – священик тримав криве лезо на відльоті, немов живу змію. – Гляньте на ці лінії. Для чого він створений, цей ніж? Яке його призначення, пряме і чесне? У ньому немає ні гостроти дротика, ні плавного вигину коси. Це скоріше знаряддя для тортур, а не для бою.
– Ну, якщо він вам не до душі, – сказав звеселившись Герріс, – то повернімо його законному власнику. Що це ми ніяк не дочвалаємо до тієї чортової оранжереї? Насмілюся заявити, тут і будинок такої ж підлої форми.
– Ні, ви мене не зрозуміли, – священик похитав головою. – Будинок цей, можливо, безглуздий і навіть сміховинний, але в ньому немає нічого підступного.
Балакаючи, вони дійшли до оранжереї, в скляному півколі якої не було жодного отвору – ні дверного, ні віконного. Крізь чисте скло в яскравому призахідному сонці палали червоні суцвіття, а в глибині, на отоманці в безсилій позі простяглася тендітна фігурка в брунатній оксамитовій куртці. Поет, либонь, задрімав над книжкою. Він був блідий, стрункий, із масою розсипаних каштанових кучерів, і вузький фальбанок бороди аж ніяк не додавав йому мужності. Все це багато разів траплялося бачити медику й іншим, але навіть якщо це було не так, вони зараз не вділили б Квінтону навіть побіжного погляду, бо очі людей були прикуті до іншого.
На стежці, за круглим виступом оранжереї, стояв високий чоловік у спадаючій до землі білій одежі, і призахідне сонце вигравало в прекрасній темній бронзі його гладенького черепа, обличчя та шиї. Дивак був нерухомий, як гора, і пильно витріщався на сплячого.
– Хто це? – здивувався патер Браун, і голос його стишився до шепоту.
– Той самий пройдисвіт індус, – пробурчав Герріс. – Якого дідька йому тут треба?
– Схоже на гіпноз, – сказав Фламбо, покусуючи чорний вус.
– Ну чому невігласи в медицині так люблять звалювати все на гіпноз? – обурився лікар. – Грабіж, а не гіпноз, ось чим це пахне.
– Що ж, спитаємо у нього самого, – не терплячи зволікань, Фламбо одним стрибком покрив відстань, що розділяла їх. З висоти свого зросту він кивнув не такому високому індусові і сказав миролюбно, проте зухвало: – Доброго вечора,
Боже мій! (