Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown. Гілберт Кіт ЧестертонЧитать онлайн книгу.
Але я зараз не про те. Тільки що мені телефонував Вілтон і дозволив повідомити вам важливі новини. Ви, гадаю, вже знаєте, хто він такий і чого домагався.
– Я знаю, що він шукає Деніела Дума, – повідомив Вейн. – Полює за ним, як одержимий. Ще я чув, що він син старого Гордера і хоче помститися за його смерть. Тож точно відомо одне: він шукає чоловіка, котрий назвався Думом.
– Вже не шукає, – зауважив патер Браун. – Бо знайшов його.
Пітер Вейн схопився.
– Знайшов! – вигукнув він. – Знайшов убивцю! То його вже заарештували?
– Ні, – відповів Браун, і його обличчя зробилося суворим і серйозним. Новини важливі, як я вже сказав, вони важливіші, ніж ви думаєте. Мені здається, бідолашний Вілтон узяв на себе страшну відповідальність. Здається, він покладає її й на нас. Він вистежив злочинця, і коли нарешті той опинився у нього в руках, Вілтон сам здійснив правосуддя.
– Маєте на увазі, що Деніел Дум… – почав адвокат.
– Деніел Дум мертвий, – повідомив священик. – Він чинив відчайдушний опір, і Вілтон убив його.
– Правильно зробив, – буркнув пан Гікорі Крейк.
– Я теж не засуджую його – катюзі по заслузі. Тим більше що Вілтон мстив за батька, – підхопив Вейн. – Це все одно що розчавити гадюку.
– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Мені здається, ми всі зараз намагаємося приховати під романтичним покровом беззаконня і самосуд, але, гадаю, ми самі пошкодуємо, якщо втратимо наші закони та свободи. Крім того, мені здається, що нелогічно, міркуючи про причини, які штовхнули Вілтона на злочин, навіть не спробувати з’ясувати причини, які штовхнули на злочин самого Дума. Він не схожий на пересічного грабіжника, скоріше, це був маніяк, одержимий однією всепоглинаючою пристрастю. Спершу він діяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марності своїх спроб, – згадайте, що обидві жертви були знайдені майже у будинку. А виправдати Вілтона не можна хоча б тому, що ми навіть не чули виправдань іншої сторони.
– Сил немає терпіти ці сентиментальні дурниці, – сердито обірвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негідника й убивцю? Вілтон кокнув його – молодець, і скінчена розмова.
– Саме так, саме так, – енергійно закивав дядечко.
Патер Браун обвів поглядом своїх співрозмовників, і обличчя його стало ще суворішим і серйознішим.
– Ви справді так вважаєте? – зітхнув він.
І тут же згадав, що він – на чужині, що він – англієць. Всі ці люди – чужі йому, хоч і друзі. Його землякам невідомі пристрасті, що кипіли в цьому гурті чужинців: шалений дух Заходу – країни заколотників і прихильників суду Лінча, часом об’єднувалися в одній особі. Ось і зараз вони об’єдналися.
– Що ж, – зітхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бідоласі Вілтону його злочин чи акт особистої відплати, або як уже ви там це назвете. У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладніше розповім вам про справу.
Він