Скандальний випадок із патером Брауном = The Scandal of Father Brown. Гілберт Кіт ЧестертонЧитать онлайн книгу.
Реґлі прославився, як дивак. Він належав до тієї плеяди диваків, котрі закидають редакції газет листами, але газети їх не друкують, і автори видають їх власним коштом у вигляді брошур, переповнених обуренням і помилками. Читачі зазвичай відправляють такі брошури прямісінько в кошик для паперів. Джон Реґлі сварився то з поміщиками-консерваторами, то з радикалами з муніципалітетів, терпіти не міг банкірів і вічно чіплявся до якості товарів у крамницях, або в барах при готелях. Але сварка його плекалася не на порожньому місці: життя і звичаї графства були знайомі йому до тонкощів, до того ж його вирізняла рідкісна спостережливість. Навіть пан Віллз, власник готелю, тримався з ним люб’язно, бо розумів, що джентльменам такі примхи можна вибачати. Ні, він не запобігав перед ним, як перед поважним балакуном Джуксом, від котрого все ж залежали його прибутки. Просто він намагався не перечити старому буркотуну, бо боявся його гострого язика.
Побачивши Джона Реґлі, господар висунувся з-за стійки і вкрадливо спитав:
– Вам, пане, як зазвичай?
– Звісно, – пирхнув пан Реґлі і ляснув циліндром об стійку. – Інше пійло в цьому закладі і слова доброго не варте. Часом мені здається, що якщо в Англії й залишилося щось англійське, то це хіба що шеррі-бренді. Воно хоч вишнею пахне. А де ви нині знайдете пиво, яке пахне хмелем? Або сидр із запахом яблук? Або вино, яке хоч трохи нагадує виноград? У всіх шинках поять чортзна-чим. В іншій країні через такі шахрайства давно б сталася революція. А я вже знаю, як нас дурять. Дайте час – і я викрию всіх цих шахраїв. Люд аж зойкне. Я доб’юся, щоб нас перестали труїти кепським вином, і тоді…
Обачність, яку преподобний Девід Прайс-Джонс цінував понад усе, знову дала збій. Він необачно надумав схилити пана Реґлі на свій бік, перейшовши від розмови про погані вина до твердження, що саме вино гріховне. Він знову поставив у приклад свого статечного товариша: до чого, мовляв, грубі звичаї англійців перед східними порядками. І що вже зовсім було не розумно, він завів мову про те, «що християнству не гріх перейняти дещо в інших релігій, і при цьому згадав Магомета». Тут вже й грянув грім.
– Хай йому грець! – заревів пан Реґлі, котрий нічого від інших релігій переймати наміру не мав. – Отже, по-вашому, англієць не має права випити англійської пива? І все тільки тому, що в якийсь клятій пустелі якийсь паршивий Магомет заборонив пити вино?
Тієї ж миті інспектор одним стрибком опинився посеред зали. І дуже слушно – адже дивовижна зміна відбулася в поведінці цього східного джентльмена, котрий досі стояв зовсім незворушний, із стійкими та блискучими очима. У нападі християнського милосердя і чемності він, як тигр, підскочив до стіни, зірвав важкий кинджал і метнув його, наче камінь із пращі. Кинджал встромився в стіну трохи вище від вуха пана Реґлі. Без сумніву, якби інспектор Ґрінвуд не підоспів вчасно, і не смикнув мусульманина за руку, кинджал неодмінно вцілив би в старигана.
Патер Браун залишився сидіти, як сидів. Він скосив очі, і на