Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown. Гілберт Кіт ЧестертонЧитать онлайн книгу.
приніс криваву жертву духу свого батька.
Священик упав на коліна біля бездиханного тіла, проте сумнівів не було: принц і справді був мертвий. У той час, як патер Браун намагався, без будь-якої на то надії, застосувати якісь останні, відчайдушні засоби, з річки нарешті почулися голоси, і він побачив, як до причалу прибув поліційний катер із констеблями й іншими важливими особами, серед котрих був і схвильований Пол. Маленький священик піднявся з гримасою подиву, яку він навіть не намагався приховати.
– Чому, – пробурмотів він, – чому він не з’явився раніше?
Через якихось сім хвилин острівець заповнили городяни та правоохоронці. Останні взяли під варту переможного дуелянта, з ритуальною урочистістю нагадавши йому, що все, що він скаже, може бути використане проти нього.
– Я нічого не скажу, – відповів одержимець зі сяючим, просвітленим обличчям. – Я більше нічого ніколи не скажу. Я дуже щасливий, і хочу тільки, щоб мене повісили.
Він замовк, його повели, і, як не дивно, він і справді в цьому житті нічого більше не сказав, за винятком одного слова на суді: «Винен».
Патер Браун непорушно дивився на те, як раптово сад наповнився людьми, як заарештували месника, як забрали покійника, як лікар засвідчив смерть. Немов у страшному сні, він не міг поворухнути і пальцем. Священик повідомив своє ім’я й адресу поліціянтам, але відхилив пропозицію повернутися разом із ними в місто. Слуга Божий залишився сам у саду, споглядаючи на зламаний трояндовий кущ і на зелений майданчик, на якому так швидко розігралася ця таємнича трагедія. На річці стемніли відблиски вечірньої зорі, з луків піднявся туман, кілька запізнілих птахів поспішно перелетіли на той берег.
У підсвідомості патера Брауна (дуже активній підсвідомості) ховалася впевненість у тому, що в усій цій історії щось залишається нез’ясованим. Це почуття, яке він не міг висловити словами, але яке переслідувало його весь день, неможливо було пояснити однією лише фантазією про «дзеркальне царство». Те, що він бачив, не було реальністю, це була вистава, гра. Але хіба люди йдуть на шибеницю або дають проткнути себе шпагою заради забави?
Священик міркував про те, що трапилося, сидячи на сходинках причалу, як раптом побачив довгу тінь вітрила, що ковзає по блискучій річці, і схопився на ноги з таким раптово затопившим його почуттям, що сльози мало не бризнули у служителя Церкви з очей.
– Фламбо! – зойкнув він, як тільки Фламбо зійшов зі своїми вудками на берег, і кинувся тиснути йому руки, чим викликав у нього неабиякий подив. – Фламбо, то вас не вбили?
– Убили? – прибулець дуже здивувався. – А чому мене мали вбити?
– Ах, тому хоча б, що вбили майже всіх інших, – відповів Браун, ніби марив. – Сарадайна закололи, Антонеллі хоче, щоб його повісили, його мати без тями, а щодо мене, так я просто не тямлю, де я – на тому світі чи на цьому. Але, слава Богу, де б я не був, ви зі мною!
І він узяв спантеличеного