Метаморфози, або Золотий осел. Луций АпулейЧитать онлайн книгу.
Лежу ото в бруді під тапчаном та й зиркаю крадькома: що ж буде далі. Коли гульк – бачу двох літніх жінок, з яких одна тримала в руці засвічену лампу, друга – губку й оголений меч. І от зупиняються вони біля Сократа, що спокійно собі спав. Першою озвалася та, що з мечем: – Сестричко Пантіє,[23] ось мій дорогий Ендіміон,[24] мій пестунчик, той, що вдень і вночі насолоджувався моїм молодим тілом, ось той негідник, що знехтував моїм коханням і не тільки обмовив мене, а й чкурнув од мене. І я, мов та Калліпсо,[25] покинута хитрим Одіссеєм, буду оплакувати свою вічну самотність. – Потім, кивнувши на мене, каже до Пантії: – А ось його сердечний порадник, Арістомен, бо це ж він надумав утекти, а тепер напівживий лежить на підлозі, вирячив з-під ліжка очиці на нас і гадає, що йому безкарно пройдуть оті безсоромні наклепи на мене, які він поширював. Я вже постараюсь, щоб він скоро, – що я кажу? – негайно, ба навіть у цю мить пожалкував, що вдався вчора до базікання, і за сьогоднішню влізливість.
13. Коли я таке почув, холодний піт мене облив, нещасного, все в мені затрепетало, так що аж тапчан затанцював на моїй спині, мов навіжений. А милесенька Пантія й каже, звертаючись до подруги: – Чому б нам, сестричко, та й не розтерзати цього гультяя, як це робили вакханки,[26] або, зв’язавши руки й ноги, не каструвати його? – На що Мероя (тут я зметикував: саме так звати цю жінку, бо опис Сократа чудово їй підходив) відповідає: – Ні, дорогенька, хай він поки що поживе собі, щоб було кому грудочку землі кинути на тіло цього невдахи. – І, відтягнувши голову Сократа направо, встромила йому в лівий бік шиї меч аж по руків’я, потім стала старанно збирати струмини крові у підставлений до рани бурдюк, щоб не пропала жодна крапля і не залишила по собі ніякого сліду. Бачив я все це на власні очі. Відтак мстива Мероя запустила праву руку глибоко в рану (гадаю, щоб нічого не пропустити в обряді жертвоприношення), аж до самих нутрощів, і, попорпавшись там, витягла серце мого бідолашного товариша. З його горла, розсіченого ударом меча, добувся якийсь глухий звук, чи то пак слабе хрипіння, і він спустив дух. Тим часом Пантія, затикаючи губкою широчезний отвір рани, мовила так: – Гей ти, губко, у морі народжена, не пробуй через річку переправлятися! – Вчинивши таке злодіяння, вони відходять, але на прощання одна з них відсунула мій тапчан, і обидві відьми, розставивши над моїм лицем ноги, випустили весь вміст своїх міхурів і геть залили мене страшенно смердючою сечею.
14. Як тільки вони переступили поріг, двері негайно вертають на своє звичне місце, мовби нічого й не сталося, завіси ввійшли у свої жолоби, одвірки знову закріпилися, засуви були там, де раніше. А я, як був, так і залишився на підлозі; ледь переводячи дух, лежав, розпластаний, голий, промерзлий, залитий сечею, наче щойно з’явився на світ з материнського черева, а точніше, – напівмертвий, що пережив власну смерть, або принаймні як злочинець, призначений на розп’яття.[27] «Що буде зі мною, – подумав я, – коли вранці знайдуть
Вакханки, за міфологією, розтерзали фіванського царя Пенфея (трагедія Евріпіда «Вахканки») і легендарного співця та музиканта Орфея (Овідій, «Метаморфози», XI, 1 і далі).
Розп’яття було карою головним чином для рабів і взагалі людей низького походження.