Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
портал в інший світ. Замість цього чужа фантазія підсуне мені нову біографію в ролі подруги Бонда… тобто Матвія чи Захара, чи…
– До речі, мене звуть Семен. Для друзів Сем.
– Дар’я, – представилась я і ледве стримала напад нервового сміху. – Ну вибач, я справді спізнююся…
І побігла.
Розділ п’ятий
Оперативниця
Пригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна – помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет – раптом! – виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник – зненацька! – виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри…
Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним – і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво…
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.
Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини – але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо – просто людьми, поцілунок – чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:
– Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо…»
– Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, – сказала я перше, що спало на думку.
Він поморщився:
– А можна… якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприємності, – швидко сказала я. – Мені так здається.
– А мені здається, це в тебе неприємності! – дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Ні, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
– Дівчино, до побачення! – брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними – але потім