Темний Світ. Рівновага. Марина и Сергей ДяченкоЧитать онлайн книгу.
танцював на місці, але в очах його з’явився слабкий проблиск інтересу.
Дівка заскочила на підвіконня. Махнула мені рукою й ступила назовні. З десятого поверху.
Хлопець з навушниками роззявив рота. Ми з ним разом підскочили до відчиненого вікна…
Дівка стояла внизу, на газоні. Знову махнула рукою – як юнга на щоглі корабля, коли той відчалює в море. Повернулася й потрюхикала геть – крутячи задом, підстрибуючи.
Ліхтарі світили яскраво, все було видно мов на долоні. З-за рогу навперейми стрибусі вискочила інша дівчина – блондинка на височенних шпильках.
Блондинка змахнула руками. Синювата вольтова дуга беззвучно вдарила стрибуху в груди – і та звалилась, як лялька, як пластиковий манекен. Блондинка на каблуках схопила її за ногу й кудись діловито поволокла, на ходу витягаючи мобільний телефон з сумочки на поясі.
– Ніколи більше не куритиму цієї гидоти, – жалібно заскиглив хлопець у навушниках.
Я мовчки кинулась до дверей.
Вона лежала в траві й на вигляд не відрізнялася від манекена. Я знову засумнівалась у своєму глузді, тим більше що над нею стояла блондинка з телефоном і говорила втомлено й цілком буденно:
– Вантаження закінчено, прошу доставки.
Потім блондинка подивилася на мене, неначе давно чекала, що я з’явлюся:
– Для першого разу пристойно.
– Це що таке? – тихо спитала я, дивлячись на нерухоме тіло в траві. – Вона…
– Просто Тінь, – сказала блондинка з таким виразом, яким кажуть «просто стілець». – Умбра вульґаріс. Латиною.
Вона піймала мій погляд:
– Ти не тішся, вона не здохла. Їх не можна вбивати.
– Типу, забороняє «Ґрінпіс»? – буркнула я.
– Типу, вони безсмертні, – без тіні усмішки відгукнулася блондинка. – Ну, де він там…
З-за куща, за яким іще секунду тому нікого не було, виринув чоловік років тридцяти, в майці з яскравим анімешним малюнком. «Наруто», наскільки я можу судити про такі речі. У руках у нього поблискував балончик дезодоранту.
– Я збожеволіла, – сказала я приречено. – Як прикро.
– Не надійся, – привітно повідомив чоловік. – Ти хто?
Замість мене відповіла блондинка:
– Це наша новенька. Звуть Дар’я. Інструктор підкинув.
У вухах у мене знову зазвучали скрегіт і брязкіт аварії, тож довелося міцно затиснути їх долонями:
– Інструктор?!
– Розбір польотів потім, – довірливо сказав чоловік. – Спершу треба роботу зробити.
Він підскочив до стіни трансформаторної будки й став малювати щось на цеглі – балончик у його руці виявився зовсім не дезодорантом, а пульверизатором з фарбою. Він малював графіті сріблисто-металевим струменем, розгонисто, вміло, навіть, мабуть, красиво.
– Доставка готова…
Він одступив од стіни, і я побачила, що цегли під графіті більше немає. Є дірка з оплавленими краями, всередині струменіє повітря, як над багаттям, і щось іще просвічує, немов далекий ліхтар у тумані.
– Вантажимо, –