Лабіринт духів. Карлос Руис СафонЧитать онлайн книгу.
бути точним, то вигадав її не він. Він лише взяв її з роману Хуліана Каракса.
– Ніколи не чула про такого письменника.
– Майже ніхто про нього не чув. А дуже шкода. Роман неймовірно захопливий. У ньому розповідається про диявольського вбивцю, що ховається в підземеллях Національної бібліотеки в Парижі й використовує кров своїх жертв, щоб написати демонічну книгу, за допомогою якої він сподівається викликати сатану. Сама насолода. Якщо мені вдасться розшукати цю книжку, я дам вам її почитати. Скажіть-но мені, ви з поліції чи з чогось на такий самий кшталт?
– Із чогось на такий самий кшталт.
Протягом того року, поміж інтригами й брудною роботою, яку доручав їй Леандро, Алісія за найменшої нагоди шукала й знаходила можливість навідатися до підземного володіння Вірхіліо. Із часом бібліотекар став її єдиним справжнім другом у Мадриді. Вірхіліо завжди мав для неї приготовані книжки й ніколи не помилявся.
– Слухай-но, Алісіє, не зрозумій мене неправильно, але ти б не хотіла якось вечором сходити зі мною в кіно?
– Лише за умови, що це не буде фільм про житіє святих та інших достойників.
– Нехай безсмертний дух дона Міґеля де Сервантеса вразить мене на цьому ж місці, якщо одного дня мені стрілить до голови запропонувати тобі піти на якусь епопею про тріумф людського духу.
– Амінь, – підсумувала дівчина.
Час від часу, коли Алісія була вільна, вони йшли разом на останній сеанс до котрогось із кінотеатрів на Ґран-Віа. Вірхіліо захоплювався кольоровими фільмами на біблійну й давньоримську тематику, адже там він міг бачити сонце й безперешкодно насолоджуватися м’язистими торсами гладіаторів. Одного вечора, після перегляду «Quo vadis» [40], бібліотекар проводжав Алісію до «Гіспанії» і задивився на неї, коли дівчина зупинилася перед вітриною книгарні на Ґран-Віа.
– Алісіє, була б ти легенем, я попрохав би твоєї руки й серця з метою незаконного співжиття.
Дівчина простягнула йому руку, яку Вірхіліо поцілував.
– Так приємно це чути, Вірхіліо.
Чоловік усміхнувся, та в очах його був увесь смуток світу.
– Ось що значить бути начитаним – ти вже знаєш усі вірші й усі виверти долі.
Часом, суботніми вечорами, Алісія купляла кілька пляшок «ТриНаранхусу» і йшла до бібліотеки, щоб послухати розповіді Вірхіліо про невідомих авторів, імен яких не чув ніхто й ніколи. Життєписи цих проклятих письменників зберігалися під замком у бібліографічній крипті на найнижчому поверсі підземелля.
– Алісіє, я знаю, що це не моя справа, але все-таки… Що трапилося з твоєю ногою?
– Війна.
– Розкажи мені.
– Я не люблю розповідати про це.
– Я здогадуюсь. І саме тому розкажи мені. Тобі поліпшає.
Алісія ще нікому не розповідала історії про те, як незнайомець урятував їй життя тої ночі, коли авіація Муссоліні на службі у франкістів безжально бомбардувала Барселону. Дівчина здивувалася, коли почула сама себе й переконалася, що не забула нічого і що досі відчуває в повітрі запах сірки й обсмаленої плоті.
– І ти так і не знаєш, хто був той чоловік?
– Друг моїх батьків.
«Quo vadis» (