Сюньове Сульбакен. Весільний марш. Бйорнстьєрне БйорнсонЧитать онлайн книгу.
плинула широким звивистим річковим плесом. Невпинний рух угорі звернув Турбйорнові думки в інший бік…
…Берізка тисячею очок усміхалася до смереки, настовбурчена всіма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхністю: надто вже багато вискочок з’явилося з повівом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали їй носа молодим листям.
– Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гіллям і пітніючи живицею від немилосердної спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на півночі й так спекотно… Пхе!
Неподалік височіла понад лісом стара сивочола сосна; опустивши віти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колінця від страху підгиналися. Люди обрубували гілляччя кремезної сосни щораз вище, аж доки їй це надокучило, і вона стрімко вигналася вгору, налякавши своєю потугою тендітну смерічку поряд.
– Чи ви забули про зимові хурделиці? – запитала смерічка.
– Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна і так ляснула бідолаху північним вітром позавуш, аж та ледь не впала.
Могутня сосна міцно впиралася велетенськими ступнями в ґрунт, її пальці випиналися назовні за шість ліктів від стовбура, і була вона при землі товстішою за найтовстішу вербу, про що якось верба повідала хмелеві, який закохано обіймав її за стан. Кошлата сосна усвідомлювала свою велич і, виганяючись новим гіллям у височінь, глузувала з людей:
– Спробуйте тепер мене обчімхати, якщо потрафите!
– Ні, їм не стане моці тебе обчімхати! – мовив якось орел, зробив ласку сосні – сів на її гілля, склав крила й заходився зчищувати з пір’я рештки засохлої крові якогось бідолашного ягняти.
– Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гніздо, – сказав він. – Їй треба знести кілька яєць, – додав тихіше, глянув на свої голі ноги й застидався: певно, спали йому на гадку солодкі спомини про ранні весняні дні, коли все навколо шаленіє від перших теплих сонячних променів.
Та відразу стрепенувся, пильно глянув з-під кошлатих брів у бік чорного громаддя скель, чи не кружляє там знесилена важкою ношею у своєму лоні його королева, і злетів у повітря. Сосна бачила, як ширяє у небесній блакиті нарівні з найвищими гірськими кряжами орлина пара, радячись своїми хатніми клопотами. Стару сосну все ж огортав легкий неспокій: хоч як пишалася вона собою, не було б їй рівної у цілому лісі, якби змогла колисати на своїх вітах королівське подружжя. Нараз орел з орлицею шугонули вниз – просто до неї, і мовчки заходилися зносити хмиз. Сосна ще більше розпростала віти, відтісняючи сусідок, бо хто б тепер посмів їй суперечити.
А ліс зашелестів, загомонів, побачивши, якої честі зазнала могутня сосна. Неподалік над озерцем, милуючись своїм віддзеркаленням у плесі, росла тендітна берізка; вона гадала, що має право сподіватися трішки любові від трясогузка, який полюбляв подрімати по обіді в затінку її віт. Вона огортала його пахощами, принаджувала своїми клейкими листочками мошкару, щоб йому зручніше було