Білий Зуб = White Fang. Джек ЛондонЧитать онлайн книгу.
здавалися ласкою проти того, що відбувалося зараз. Він утратив мужність і почав скавчати. Від кожного удару в нього вихоплювався пронизливий вереск. Але ляк невдовзі перейшов у несамовитий жах, і його зойки злилися в безперервне виття, що не збігалося з частотою ударів.
Нарешті Сивий Бобер опустив праву руку. Білий Зуб безпорадно повис у лівій його руці і все ще скавчав. Це, напевно, задовольнило його господаря, і він грубо швиргонув його на дно човна, який увесь час плив за водою. Сивий Бобер узяв весло. Білий Зуб опинився в нього під ногами, і він грубо відштовхнув його. Вільнолюбний норов вовченяти знову повстав, і він схопив зубами взуту в мокасин ногу.
Попереднє лупцювання було ніщо у порівнянні з тим, якого йому знову довелося зазнати.
Гнів Сивого Бобра не знав меж, так само як і страх Білого Зуба. На цей раз по ньому походила не тільки рука, а й дерев'яне весло. І коли його знову пожбурили на дно човна, на його маленькому змученому тілі не було живого місця. Сивий Бобер ще раз штурхонув його ногою, тепер уже навмисно. Але Білий Зуб не вишкірив зуби. Він засвоїв ще одну науку неволі. Ніколи, ні за яких обставин не сміє він кусати свого володаря й пана. Тіло його володаря й пана священне, його не можна сквернити своїми зубами. Це тяжкий злочин, страшна образа, для якої немає ні прощення, ні забуття.
Човен торкнувся берега, а Білий Зуб лежав нерухомо, тихенько квилячи, покірний волі Сивого Бобра. А Сивий Бобер волів, щоб Білий Зуб вийшов на берег, і швиргонув його на берег так, що він важко вдарився боком об землю. Дрижачи всім тілом, Білий Зуб устав і заскиглив. Ліп-Ліп, що бачив усе з берега, накинувся на Білого Зуба, збив з ніг і вп'явся в нього зубами. Вовченя було надто безпорадне, щоб боронитися, і йому були б непереливки, коли б не Сивий Бобер. Він підкинув Ліп-Ліпа в повітря ногою з такою силою, що той упав на землю далеко від Білого Зуба. Така була людська справедливість. І хоч який Білий Зуб був нещасний у ту хвилину, але в душі у нього ворухнулася подяка. Він покірно поплентався за Сивим Бобром через увесь табір до його намету.
І з того дня Білий Зуб запам'ятав, що право карати боги залишають собі, а тварин цього права позбавляють.
Уночі, коли все стихло, Білий Зуб згадав матір і затужив за нею. Він тужив так одверто, що розбудив Сивого Бобра, і той знову побив його. З того дня Білий Зуб сумував уже мовчки. І тільки забрівши сам на узлісся, він давав волю своїй журбі і жалібно вив на весь голос.
Під ту пору, розхвильований спогадами про печеру й рідну річку, він напевне втік би в пустелю, коли б не любов до матері. Він бачив, як люди вирушали на полювання й поверталися назад. Так само й вона могла повернутися. І, чекаючи її, він терпів неволю.
Та неволя не так уже й гнітила його. У ній багато було й цікавого. Завжди траплялося щось несподіване. Не було кінця-краю дивам, що їх творили люди, і на все він дивився з захватом. Крім того, він навчився догоджати Сивому Боброві. Покори, неухильної, сліпої покори вимагали від нього; в нагороду за це не били, і життя можна було