Ярослав Мудрий. Петро КралюкЧитать онлайн книгу.
Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі. Важливим осередком на цьому шляху, як відзначалося, була Стара Ладога, де ніби й став правити Рюрик. У цьому, а також деяких інших осередках землі ільменських слов’ян археологами знайдені свідчення про перебування тут представників скандинавських народів105. Хоча, з іншого боку, навіть прихильники норманської теорії змушені визнати, що скандинавського археологічного матеріалу на Півночі Русі не так і багато.
Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, котрі забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно, – писав цей дослідник, – намагатися визначити національність вікінгів і варягів. Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»106.
Звісно, таку точку зору можна сприймати як крайність. Все-таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які хоча б частково продовжували зберігати свою ідентичність. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, які осіли на південному узбережжі Балтійського моря.
У цьому сенсі вартими уваги видаються міркування Петра Толочка: «Аналіз археологічних матеріалів показує, що в VIII—X ст. у балтійському регіоні сформувалася своєрідна культура, у створенні якої зробили свій внесок нормани, сакси, каролінги і слов’яни». Історик, посилаючись на археологічні матеріали міст, які були включені в балтійську торгівлю, показує, що в них, поряд з германським населенням, було представлене також населення слов’янське. Водночас, звертаючись до німецьких писемних джерел, він говорить, що середньовічні хроністи вели мову про слов’яно-скандинавський характер населення багатьох південнобалтійських торгових міст – Хайтхабу, Реріка, Старигарда, Воліна, Зеєбурга, Щеціна та інших. Тому, «тісна і тривала взаємодія скандинавів (датчан та шведів) і західних слов’ян неухильно вела до певного їх етномовного зближення, а, може, й до асиміляції на переважаючій етнічній основі. Вражаючий феномен вживання вже першого покоління варягів на Русі не може знайти задовільного пояснення, якщо не припустити, що іще до приходу на береги Волхова і Дніпра вони були вже значною мірою слов’янами»107.
Поширення серед вчених набула думка, що літописний Рюрик – це данський вікінг Рорік, який жив у середині ІХ ст. (помер орієнтовно в 876—882 рр.). Він мав різні володіння на теренах Данії, зокрема в 857 р. володів датським узбережжям Балтійського моря108. Саме в той час Рорік міг оволодіти Ладогою, прибувши сюди на запрошення місцевих жителів. Не виключено, що вони намагалися запросити «близьких» варягів, серед яких були б представлені й слов’яни.
Данці
Див.:
Його ж. Походження Русі. – Т. І. – С. 90.
Про це більш детальніше див.: