Етюд у багряних тонах. Артур Конан ДойлЧитать онлайн книгу.
більше нічого робити.
За хвилину ми обоє сиділи в кебі й з неймовірною швидкістю їхали до Брикстон-роуд.
Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева імла, яка здавалася відображенням брудно-сірих вулиць унизу. Мій супутник перебував у чудовому настрої, базікаючи про кремонські скрипки та про різницю між скрипками Страдіварі й Аматі. Я мовчав. Похмура погода та майбутнє сумне видовище пригнічували мій настрій.
– Ви, здається, зовсім не думаєте про цю справу, – перервав я нарешті його музичні теревені.
– У мене ще немає фактів, – відповів він. – Будувати припущення, не знаючи всіх обставин справи, – найбільша помилка. Це може вплинути на подальший хід міркувань.
– Скоро ви отримаєте ваші факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.
– Правильно. Стійте, кебмене, зупиніться!
Ми не доїхали ярдів сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пішки.
Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Ґарденс, виглядав зловісно й загрозливо. Це був один із чотирьох будинків, що стояли трохи віддалік від вулиці; два були заселені, а два – порожні. Останній дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вікон. То тут, то там на каламутному темному склі, як більмо на оці, виділявся напис «Здається в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що відділяв його від вулиці, – кілька дерев над рідкісними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата доріжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та піску. Вночі пройшов дощ, і скрізь були калюжі. Уздовж вулиці тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними ґратами нагорі; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрі тягнули шиї в марній надії хоч мигцем побачити, що відбувається за парканом.
Мені здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увійти в будинок і відразу ж займеться розслідуванням. Нічого такого. Здавалося, це зовсім не входило в його наміри. З безпечністю, яка за таких обставин межувала з хвальковитістю, він пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решітку паркана. Закінчивши огляд, Голмс повільно пішов доріжкою, точніше, травою збоку доріжки, і став пильно розглядати землю. Двічі зупинявся; одного разу я помітив на його обличчі усмішку та почув задоволене хмикання. На мокрій глинястій землі було багато слідів, але ж її вже добряче потоптали правоохоронці, й я дивувався, що ще сподівається знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайній проникливості й не сумнівався, що він може побачити багато такого, що недоступне мені.
У дверях будинку нас зустрів високий, білолиций чоловік із волоссям кольору соломи й нотатником у руці. Він кинувся до нас і чуттєво потиснув руку моєму супутнику.
– Як добре, що ви приїхали!.. – зрадів він. – Ніхто нічого не чіпав, я все залишив, як було.
– Крім цього, – відповів Голмс, вказуючи на доріжку. – Зграя буйволів і то не залишила б після себе таке